Раїса Щербакова-Кайдан. Їх поєднали фронтові дороги.

Их соединили фронтовые дорогиЗ кожним роком все менше стає серед нас фронтовиків, учасни­ків Великої Вітчизняної війни. Відходять у вічість захисники Вітчизни, яким ми зобов’язані щастям жити, ростити дітей, мріяти, творити. Тому хочеться зберегти для нащадків кожну сторінку історії їхнього подвигу.

Багато цікавих експонатів про наших земляків-фронтовиків зберігається у музеї ЗОШ №1 Мою увагу привернув один із них – лист, написаний у 1985 році Максимом Котощуком із Дрогобича юним пошуковцям. У ньому ветеран розповів, що на початку війни, працюючи в Політуправлінні Північно-Західного фронту, деякий час перебував у Броварах, підбираючи кадри політпрацівників для армії. Жив у лісі у спецтаборі. Звідти не раз бачив, як німці бомбардували наше місто, а згодом і їхній табір. Тому він і цікавився сучас­ним життям Броварів, передавав привітання із Днем Перемоги відважній  танкістці    Марії Лагуновій, котра в боях за наше місто втратила обидві ноги і жила у ньому після війни. А ще Максим Григорович просив учнів дізнатися про долю Героя Радянського   Союзу Василя Колонова, якого добре пам’ята­ють у Дрогобичі, бо він відзна­чився підчас визволення місті, а потім був його першим комендантом. Дійсно, у нашому парку «Перемога» на стелі серед броварчан – Героїв Радянського Союзу викарбувано прізвище Василя Олексійовича Колонова, У Броварах він оселився з родиною після війни, побудувався на вулиці Кірова. Працював інструктором у райзаготконторі (на той час це була досить дієва організація із заготівлі та постачання продуктів харчування).

Старожили і досі пам’ятають та з великою шаною згадують Василя Коло­нова, який завжди займав активну жит­тєву позицію, брав участь у відбудові міста, допомагав людям у важкі післявоєнні роки. Так, коли вчорашні фронтовики-броварчани організували «Артіль інвалідів», де зібралися майстри на всі руки із чавуно-ливарного заводу (Андрій Петренко, Дмитро Прус,  Валентин Пурик та інші), щоб допомогти один одному вижити, їх підтримував Василь Олексійович.

Броварчанин Георгій Андрійович Петренко розповів, що у 1948 році на їхньому городі обладнали майстерню, де робили алюмінієвий посуд ложки, миски, каструлі… Матеріалом для цього ремесла слугували залишки розбитих літаків, які збирали на полях району і навіть у Козельці. А коли запаси алюмі­нію вичерпалися, то Василь Колонов, виручив ливарників, домовившись, щоб списані літаки з аеропорту передавати в «Артіль інвалідів». Тож виробництво алюмінієвого посуду, який користуався попитом у важкий післявоєнний час, ще деякий час продовжувалося.

Наші земляки реалізовували його навіть у Західній Україні.

Нещодавно Закінчився земний шлях ще однієї людини героїчної долі – кава­лера трьох орденів Слави Бориса Степановича Крамаренка. Фронтові дороги цих трьох воїнів перетнулися у Дрогобичі. Саме тут за успішне проведення операції з урятування нафтових свердловин та нафтопереробного заводу у 1944 році його нагороджено другим орденом Слави (Василь Колонов за цю опера­цію удостоєний звання Героя Радян­ського Союзу). Бо­рис Крамаренко був безстрашним і від­чайдушним розвідником, не раз про­ривався через лінію фронту. Батьки двічі отримували  похоронки на сина. Та він двічі після отрима­них важких поранень (під Вінницею та Кросно (Польща) дивом виживав – Божою волею у Кросно серед загиблих, яких збиралися захоронити в братській могилі, його, ледь живого, помітили санітари, та задокументувати цей факт не встигли. Тому на обелісках братських могил у Вінницькій області та Польщі було викарбуване ім’я Бориса Крама­ренка. Після війни Борис Степанович приїздив на могили своїх однополчан, і прізвище його стерли з каменю.

Ще на фронті під час важких кровоп­ролитних боїв він вирішив, якщо вижи­ве, своє життя присвятить Господу. Так і сталося. Після війни служив у церкві у Бобровиці, а коли її закрили, переїхав з родиною до Броварів, де прожив більше 40 років, служачи Богові і людям. І хоч протодиякон храму Петра і Павла був без ноги, яку внаслідок поранення довелося ампутувати, завжди залишався оптиміс­том і прикладом для інших, як слід боротися з труднощами. У цьому йому допомагала велика любов і віра у Бога. А які красиві, оживотворені ікони він намалю­вав для церкви, для нащадків!

Ім’я двічі воскреслого солдата війни, кавалера трьох орденів Слави, нашого земляка Бориса Степановича Кра­маренка заслуговує бути викарбуваним, тепер уже навіки, на стелі Героїв у парку Перемоги.

Раїса ЩЕРБАКОВА-КАЙДАН

Просмотры(39)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *