З кожним роком все менше стає серед нас фронтовиків, учасників Великої Вітчизняної війни. Відходять у вічість захисники Вітчизни, яким ми зобов’язані щастям жити, ростити дітей, мріяти, творити. Тому хочеться зберегти для нащадків кожну сторінку історії їхнього подвигу.
Багато цікавих експонатів про наших земляків-фронтовиків зберігається у музеї ЗОШ №1 Мою увагу привернув один із них – лист, написаний у 1985 році Максимом Котощуком із Дрогобича юним пошуковцям. У ньому ветеран розповів, що на початку війни, працюючи в Політуправлінні Північно-Західного фронту, деякий час перебував у Броварах, підбираючи кадри політпрацівників для армії. Жив у лісі у спецтаборі. Звідти не раз бачив, як німці бомбардували наше місто, а згодом і їхній табір. Тому він і цікавився сучасним життям Броварів, передавав привітання із Днем Перемоги відважній танкістці Марії Лагуновій, котра в боях за наше місто втратила обидві ноги і жила у ньому після війни. А ще Максим Григорович просив учнів дізнатися про долю Героя Радянського Союзу Василя Колонова, якого добре пам’ятають у Дрогобичі, бо він відзначився підчас визволення місті, а потім був його першим комендантом. Дійсно, у нашому парку «Перемога» на стелі серед броварчан – Героїв Радянського Союзу викарбувано прізвище Василя Олексійовича Колонова, У Броварах він оселився з родиною після війни, побудувався на вулиці Кірова. Працював інструктором у райзаготконторі (на той час це була досить дієва організація із заготівлі та постачання продуктів харчування).
Старожили і досі пам’ятають та з великою шаною згадують Василя Колонова, який завжди займав активну життєву позицію, брав участь у відбудові міста, допомагав людям у важкі післявоєнні роки. Так, коли вчорашні фронтовики-броварчани організували «Артіль інвалідів», де зібралися майстри на всі руки із чавуно-ливарного заводу (Андрій Петренко, Дмитро Прус, Валентин Пурик та інші), щоб допомогти один одному вижити, їх підтримував Василь Олексійович.
Броварчанин Георгій Андрійович Петренко розповів, що у 1948 році на їхньому городі обладнали майстерню, де робили алюмінієвий посуд ложки, миски, каструлі… Матеріалом для цього ремесла слугували залишки розбитих літаків, які збирали на полях району і навіть у Козельці. А коли запаси алюмінію вичерпалися, то Василь Колонов, виручив ливарників, домовившись, щоб списані літаки з аеропорту передавати в «Артіль інвалідів». Тож виробництво алюмінієвого посуду, який користуався попитом у важкий післявоєнний час, ще деякий час продовжувалося.
Наші земляки реалізовували його навіть у Західній Україні.
Нещодавно Закінчився земний шлях ще однієї людини героїчної долі – кавалера трьох орденів Слави Бориса Степановича Крамаренка. Фронтові дороги цих трьох воїнів перетнулися у Дрогобичі. Саме тут за успішне проведення операції з урятування нафтових свердловин та нафтопереробного заводу у 1944 році його нагороджено другим орденом Слави (Василь Колонов за цю операцію удостоєний звання Героя Радянського Союзу). Борис Крамаренко був безстрашним і відчайдушним розвідником, не раз проривався через лінію фронту. Батьки двічі отримували похоронки на сина. Та він двічі після отриманих важких поранень (під Вінницею та Кросно (Польща) дивом виживав – Божою волею у Кросно серед загиблих, яких збиралися захоронити в братській могилі, його, ледь живого, помітили санітари, та задокументувати цей факт не встигли. Тому на обелісках братських могил у Вінницькій області та Польщі було викарбуване ім’я Бориса Крамаренка. Після війни Борис Степанович приїздив на могили своїх однополчан, і прізвище його стерли з каменю.
Ще на фронті під час важких кровопролитних боїв він вирішив, якщо виживе, своє життя присвятить Господу. Так і сталося. Після війни служив у церкві у Бобровиці, а коли її закрили, переїхав з родиною до Броварів, де прожив більше 40 років, служачи Богові і людям. І хоч протодиякон храму Петра і Павла був без ноги, яку внаслідок поранення довелося ампутувати, завжди залишався оптимістом і прикладом для інших, як слід боротися з труднощами. У цьому йому допомагала велика любов і віра у Бога. А які красиві, оживотворені ікони він намалював для церкви, для нащадків!
Ім’я двічі воскреслого солдата війни, кавалера трьох орденів Слави, нашого земляка Бориса Степановича Крамаренка заслуговує бути викарбуваним, тепер уже навіки, на стелі Героїв у парку Перемоги.
Раїса ЩЕРБАКОВА-КАЙДАН
Просмотры(39)