This post is also available in: Russian

Протодиякон Борис Степанович Крамаренко 18.04.1926 – 30.01.2010

Історія Бориса Степановича – це історія життя чоловіка, який пройшов війну з молитвою до Господа на вустах, виявляв чудеса хоробрості на полі бою, в розвідці, на завданнях, отримав три Ордени Слави та багато інших медалей. Два рази товариші вважали його загиблим, а батьки отримували похоронки. Але з війни він все ж таки повернувся живий, одружився з чудовою дівчиною Параскою, яка народила йому двох дітей та стала надійною підтримкою і опорою в тяжкому подальшому житті серед надзвичайно негативного ставлення радянської влади до всього, що пов’язано з Богом, адже відразу після повернення, він пішов у церкву і залишався там до кінця – спочатку співав на кліросі, далі був регентом хору, малював ікони, робив розписи храмів, служив протодияконом. Все це він робив відкрито і тому часто отримував попередження та погрози в кабінетах тодішніх чиновників. З війни він пришов з важким пораненням ноги, яка так ніколи і не загоїлась, через що він не переставав страждати від болю, а його дружина Паша – від втоми, тому що вдень і вночі доглядала чоловіка, роблячи йому перев’язування, а також дбала про сім’ю. Донька Галина і син Володя виросли, одружились, подарили онуків.

Соборові святих апостолів Петра і Павла Борис Степанович залишив по собі світлу пам’ять у написаних ним іконах, яким підносять молитви парафіяни храму.

Незважаючи на тяжку долю Борис Степанович і Паша Петрівна завжди залишалися світлими та добрими людьми, вдячними Господові за кожен прожитий день навіть тоді, коли їх улюблені невістка та синочок пішли до іншого світу майже один за одним, залишивши їм двох своїх зовсім маленьких діточок.

Похований був отець Борис біля Собору святих первоверховних апостолів Петра і Павла.

Життя цього подружжя мало бути записаним як приклад мужності та стійкості на обраному шляху, і воно таки було записане завдяки багатьом журналістам, що брали у них інтерв’ю для місцевих газет, та трьом знятим про них фільмам.

Всі статті, що збереглися, були з’єднані в одне оповідання:

Протодиякон Борис Степанович Крамаренко – історія життя

Дружина отця Бориса, матушка Параскева Петрівна розповіла нам також свою історію, яка доповнює все те, що було написано про них з чоловіком раніше:

Матушка Параскева

Статті та записи про отця Бориса:

Герой войны гвардии сержант, лейтенант Крамаренко. Литературная запись Карпова Евгения Васильевича
М.Кравченко. Роки бойові… Двічі похований, двічі воскреслий. (газета «Київська правда»)
Раїса Щербакова-Кайдан. Їх поєднали фронтові дороги.
Лена Самохвалова. Меня спасла молитва.
Ирина Ромоданова. Архидиакон отец Борис: «Нет большей любви, чем положить душу за ближнего»
Оксана Лігостова. Три «Слави» і Господня благодать. (Людина і світ. № 6, 1991)
Валентин Ковальский. “Я воевал за Русь Православную”
Александр Андрущенко. Протодиакон Борис КРАМАРЕНКО: “Я похоронен был заживо дважды” (Сайт “Православие в Україні” orthodoxy.org.ua

Фільми:

Без слез. Кинокомпания «Покров». Свято-Троицкий Ионинский монастырь. ТРК «Эра» . Автор и режиссер: Александр Акулов.

Гвардии сержант Крамаренко

Хресна доля. Студія «Оранта». Українське телебачення. ТВО «Ніка» 1997 рік

Фотографії, ікони, картини:

Борис Степанович Крамаренко – історія життя

До війни

Борис Крамаренко народився у селі Ярославка на Чернігівщині. В сім’ї було шестеро дітей. Борис був найстаршим. Їх тітка була черницею і особливо турбувалась про те, щоб всі діти росли в православній вірі. Змалечку Борис ходив у храм, і як підріс, почав співати на кліросі.

З ранніх років він вмів малювати. Вчителя у нього не було, та він часто заходив у сусідню художню майстерню та довго спостерігав, як працюють майстри.

Окрім художніх, хлопець мав і музичні здібності, й після закінчення 7-ми класів у рідному селі поступив у Київський музичний комбінат на вулиці Жилянській. Паралельно з навчанням, він працював настроювачем музичних інструментів. На багатьох з них, таких як піаніно, мандоліна, скрипка, акордеон, гітара, балалайка та деяких інших, навчився грати досконало, розвинув хороший слух.

Лише рік навчався, а потім почалась війна. Вийшов якось на великій перерві у двір, і тут ця звістка. За­няття припинились, і всіх учнів розпустили. Доїхати на поїзді до свого рідного села можливості не було, і Борис, взявши торбину, прийшов додому по залізничній дорозі пішки, подолавши до своєї домівки відстань понад 70 кілометрів.

На фронт

Коли у серпні 1943 року радянські війська визволили від гітлеровців село Ярославка, 17-річного Бориса мобілізували на фронт. Тоді під час визволення, серед артилеристів він та його мати побачили свого родича – дядю Володю. Він і заб­рав хлопця із собою.

Перед відправленням на фронт він прийшов в свою церкву, щоб помолитись. Його хресна тітка Уляна вдягла на його шию хрестика та заповідала: «Щоб з ним повернувся». З цим хрестиком всю війну він і пройшов. Після війни деякі журналісти його питали, як йому було воювати, знаючи Божу заповідь «Не убий». На це він відповідав, що на війні інша заповідь: хто з ме­чем прийшов, від меча загине.

Відразу після мобілізації Борис у запасно­му піхотному полку пройшов короткочасний курс солдатсь­кої науки стріляти першим но­мером з дискового кулемета «Дегтярьова», з яким надалі він не розлучався ані вдень, ані вночі. На все життя його плечі зберегли пам’ять о «Дегтярьове» та його вагу 11 кілограмів 300 грамів.

З  цим кулеметом холодної осені 43-го він форсував Дніпро в районі Пущі-Водиці, коли надійшов приказ взяти Київ. Треба було якнайшвидше переправитись на інший берег. А як? Ані судів, ані човнів в них не було. Але кулеметники не розгубились: знайшли кинуту повозку, наложили на неї снопів та поставили зверху кулемет. Через Дніпро пливли, штовхаючи пліт поперед себе. Тоді Борис отримав своє перше поранення в ногу, але кулемет не залишив і доштовхав його до берегу. Трохи підлікувався та знову в бій.

З кулеметом був нерозлучний ще дуже довго. Якось разом пірнули у воду на марші, коли Борис заснув на ходу від хронічної втоми.

В полку його прозвали «хоробрий Борька». Він і справді нічого не боявся й вважався безстрашним. Але насправді чудеса хоробрості містилися лише в його молитві. Він твердо знав, що смерть – це не про нього, адже мав на собі хрестик, а від усякої біди молитву знав — «Богородице діво», вірив, що Божа Матір його збереже. Якщо в селах, які вони проходили з боями, були церкви, то він кожен раз заходив у храм. Як випаде вільна часина — біжить до церкви просто з пере­дової. На прифронтовій території було багато діючих храмів: Сталін церкви позакривав, а німці дозволяли служити. Більш того, на війні була можливість не лише помолитися у храмі, але й поспівати на кліросі.

Після взяття Києва його полк просувався до Фастова, Білої Церкви, Таращі.

Корсунь-Шевченківська битва

Грудень сорок третього  був в цій місцевості сніговий та весело метельний. Для наступаючих це було до вподоби – вони з’являлись перед ворогом із імли ніби з небуття, ворог помічав їх лише у останню хвилину, а нашим-то – хоч тьма, хоч напівтьма, адже вони були у себе вдома, і не тільки якась непомітна тропка, а той взагалі бездоріжжя були рідними. А якщо співаюча заметіль та ще й у ніч перед Новим роком, так оце і взагалі здорово!

Уніч 31 грудня 43-го, а потім в новорічний ранок наші війська вибили ворога з Білої Церкви і двинулись далі. Але треба було не тільки прогнати ворога, а й знищити його, і от одне з таких завдань вирішувалось у районі Корсунь-Шевченківського, де сталася визначна битва, відома під назвою Корсунь-Шевченківська.

28 січня в районі Звенигорода радянські війська замкнули кільце оточення німецько-фашистських військ. Були оточені одна танкова та десять піхотних дивізій. Більше місяця продовжувалось оточення, німці із злобною завзятістю борсались у атаки, щоб вирватись із смертельного кола.

Одну з таких атак німці розпочали 17 лютого. Кинули на прорив новісінькі могутні танки «Тигр» с автоматчиками на броні, що посу­нули долиною у західному напрямку.

Борис та його другий номер Іван (Оврамович Войтенко з Борщаговки), знаходились в окопі з кулеметом у другій лінії оборо­ни. Вони добре обладнали своє кулеметне гніздо. Вважали, що німцям не вдасться прорвати першу лінію оборони. Однак саме це й трапилось.

Він добре запам’ятав той день: кукурудзяне поле, сірий світанок, лежить в окопі в обнімку з куле­метом. Аж раптом бачить, наші побігли з першої лінії оточення. Одразу постріли з тилу — це офіцери по них, по наших же, стріляють. Зупинились, побігли назад. Вияви­лося, німецькі танки прорвали оточення. «Тигри» йдуть, а на них десантники — здалеку чути, власівці, бо по-нашому лаються. Під’їде танк до окопу, де­сантники згори автоматами постреляют, а танк іще й проїдеться гусеницями туди-сюди, загорне окоп і зрівняє із землею…

Раптом один з «Тигрів» піднявся з падинки та посунув на окоп, де був Борис зі своїм напарником Іваном, який за­ряджав диски. Автоматник застрочив з кулемету. Борис йому відповів, але сталеве вогнедихаюче громадище все наближалось.

Не витримав Іван Войтенко, вискочив з окопу, щоб врятуватися, але в ту ж мить був прошитий кулями. Борис відклав в сторону кулемет, взяв низку протитанкових гранат й припав до бруствера, зачаївся. Здригалась земля. Величезна машина з хрестами наближа­лась. Ось вже вуха заложило від реву та скреготу залізного чудовиська. Борис, напружившись, з усієї сили жбурнув связку гранат під самісіньку гусеницю та припав лицем до брустверу. Пролунав вибух.

І тиша. Чи то тиша, чи то він знепритомнів? Такі тиша.

Борис почав підійматись та болісно вдарився об щось. Гусениця танку висіла над ним. Став підійматись та ніяк – весь був завалений землею. Завалений, але живий, а грізний «Тигр» вже просто мертва залізяка. Траки танку роз’єднались, і він, розвернувшись, присипав землею в окопі Бориса Крамаренка. Танкісти   відкрили   нижній люк, і німці з якимись папка­ми документів  намагались втекти.

Неподалік височів пагорб, де був розташований команд­ний пункт командира дивізії. Там перебував на той час відо­мий військовий кореспондент Костянтин Симонов. Комдив бачив двобій солдата з «Тиг­ром», наказав офіцеру та сол­датам взяти у полон танкістів, відкопати і привести до нього відважного воїна. З’ясувалось потім, що полонений екіпаж мав при собі цінні документи.

За цей подвиг командир дивізії від імені Президії Верховної Ради СРСР нагородив Бориса Крамаренко орденом Слави третього ступеню. Тоді ж Костянтин Симонов написав у бойовому листку та і у фронтовій газеті розповідь, як боєць підбив танк.

Назавтра німці знов намагались прорватись і пішли в атаку.

Борис одержав новий кулемет, іншого помічника і надвечір знову пішов на бойову позицію. На тій ділянці, де він прицільно стріляв по фашистах, ворожа піхота так і не зуміла прорватись з оточення. Вже другого дня командир роти представив рядового Крамаренка «За героїчну оборону командного пункту дивізії» для на­городження медаллю «За від­вагу».

У той день закінчилась Корсунь-Шевченківська битва, що почалась 28 січня. За весь цей час було вбито та поранено 55 тисяч ворожих солдат та офіцерів, 18 тисяч взято в полон.

Під Балабанівкою

Гітлер все ще погрожував, обіцяв не сьогодні, так завтра підкорити країну своїй волі, але якщо не всі в Германії, то дуже багато людей вже думали про те, як зберегти свою державу, залишитися живим. Думали про це й генерали та солдати, тому бої з наступаючою Червоною Армією були запеклими, а іноді й просто приреченими – краще вмерти в бою, аніж в ганьбі поразки.

З тяжкими боями фронт ко­тився на захід. Рядовий Борис Крамаренко вже розлучився зі своїм ручним кулеметом та став бійцем роти автоматників, котрій доводилось проводити і розвідки боєм, і виконувати диверсійні напади в тилу ворога та  багато іншого.

На Вінниччині неподалік від села Балабанівка, знаходячись у ворожому тилу, їх підроз­діл потрапив у оточення. Йшли лісом – чоловік п’ятдесят. В них була хороша можливість проскочити через яр та вирватись із смертельного кільця у лісок, де вони були б вже як риба у воді.

Глибоко опівночі, борсаючись у снігу, вирушили автоматники по яру, намагаючись бути безшумними в скрипучому снігові. Одна година, друга… Вже близько заповітний лісок. Зайнявся тихий неяскравий зимній світанок, і звідкілясь вдарив довгою чергою ворожий кулемет. Взвод натрапив на кулемет­ну точку.

Всі залягли, зарившись у сніг.

– Рядовий Петренко, потай підібратись й заткнути глотку кулемету, – послав командир од­ного солдата, щоб той грана­тою знищив ворожу обслугу. Воїн поповз по глибокому снігу. Йому вдалося наблизитись лише на кілька десятків метрів. Необачно показався з-за пагорбу – німці помітили і чергою розстріляли.

– Рядовий Сергеєв. И потай, потай треба! Руш!

З лівого боку виконувати доручення поповз рядовий Сергеєв, роздвигаючи перед собою сніг.

П’ятдесят пар очей дивилось йому услід, п’ятьдесят сердець билось с такою ж тривогою та надією, як і серце Сергеєва, адже його смерть могла б бути смертю й кожного з них.

Застрочив кулемёт. Тривалою, довгою чергою бив. Завмер Сергеєв, уткнувшись у сніг, а потім кинувся в сторону, щоб сховатись за пагорбом.

Німец підбив його. Може хвилину, а може й вічність тривала тиша.

– Борька, – чи то прошепотів, чи то суворо наказав, командир взводу. – Рядовий Крамаренко, руш!

Потім отця Бориса спитали, чи не страшно йому було, вставати третім в живу чергу до смерті. На це він всміхнувся та пожав плечима: «Не знаю, не пам’ятаю. Та й причому тут смерть? Потрібно було що ворожий кулемет замовк.»

Всю надію мою на тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя під кровом Твоїм.

Борис прочитав молитву, перехрестився, розвернувся в сніговій ліжмі і поповз в зворотній бік від вражого кулемету, тримаючи курс на най­ближче дерево.

Командир взводу було закричав на Борьку, а потім збагув:

– Молодець, молодець! – послав йому услід.

Шлях Бориса до кулемета з тилу був таким тривалим, що німець, підозрюючи недобру витівку з боку супротивника, почав від нетерпіння пострілювати, сам не знаючи, нащо й куди.

Борис же, як доповз до свого першого орієнтиру, оглядівся — і знову поповзом, до іншого дерева. Так і до­плазував до окопу. Не помітили! А коли кидав гранату, ще роздивитися встиг, як вони там влаштувалися з комфортом: окоп із середини смугастими сінниками вистелений. Пригнувся, почув, як рвону­ло і як наші «ура!» загорлали. Влучив, значить.

Автоматники кинулись на прорив, і підрозділ вир­вався із смертельного кільця.

Бориса було поранено. А у підрозділі вважали солдата загиблим під час вибуху, представили до наго­родження посмертно медаллю «За бойові заслуги», батькам по­хоронку надіслали.

У селі Балабанівка, при визволенні якого від гітлерівців загинуло в бою майже 300 наших бійців, похо­вали всіх у братській могилі, де у переліку полеглих і прізвище Бориса Крамаренка записали.

Потім, вже в мирні часи, балабанівці спорудили в селі пам’ятник на честь полеглих воїнів, и надіслали в Ярославку батьку Бориса запрошення.

Зрозуміло, що на урочисте відкриття пам’ятнику поїхав сам Борис Степанович. Не передати здивування балабанівців, коли вони побачили «воскреслого» бійця, а він розповів їм, як все було, як він поранений доповз до дороги і як потрапив у шпиталь, дякуючи добрим людям.

Львівсько-Сандомирська операція. Дрогобич.

 Як розповідав Борис Степанович, відлежався він в шпиталі, підкормився, навіть щоки порожевіли, очі веселіше засвітилися. І літнім ясним сонечком, одержавши звання гвардії сержантом, командиром відділення полкової розвідки 167-ї стрілецької дивізії прибув він до початку операції, яка отримала назву Львівсько-Сандомирської й тривала з 13 липня по 29 серпня 1944 року.

З точки зору воїнського мистецтва Лвівсько-Сандомирська операція характерна великим розмахом, різноманітністю бойових дій та широким застосуванням різних форм оперативного маневрування. В ході цієї операції були розбиті група німецько-фашистських армій «Північна Украйна», розбиті 32 дивізії, 8 дивізій повністю знищені, звільнені західні райони України і південно-східні райони Польщі.

У Дрогобичі за проведення операції по врятуванню від знищення фашиста­ми нафтових свердловин та нафтопереробного заводу гвар­дії сержанта Крамаренка предс­тавили до нагородження другим орденом Слави.

Ось як це було.

Партизани надіслали командуванню полку точну схему розташування німецького пункту, де було зосереджено управління вибухами замінованих нафтодобувних веж і нафтопереробного заводу, щоб все це підірвати у випадку відступу.

Командир полку сказав:

– Потрібно вирушати негайно, адже німці знають, що вони мають відходити, тому підірвати можуть в будь-яку хвилину до відступу. На завдання краще піти двом групам. Нехай кожна піде своїм шляхом. У випадку невдачі однієї групи, є друга. Зараз: необхідно не тільки підірвати той пункт управління, а й знищити підривників, щоб було нікому підготувати повторне управління.

Звичайно, ми, командиры обох групп, по карті все до крапельки, до кожної стежинки вивчили, – говорив отець Борис, – але й в Балабанівці, й в Дрогобичі, й потім, в мене кожен раз було таке відчуття, ніби я знав цю стежку, ніби вже ходив нею. Звісно, це в душі, не в розумі. В молитві, яка у важкі хвилини невідступно перебувала в мені: Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, допоможи мені грішному. Ви знаєте, ось з таким відчуттям я йшов й у цей раз, і там на околиці я побачив кущі шипшини і сказав собі, що за цим кущем є той букер, як вказано в схемі. Закидали ми його гранатами, потім зазирнули всередину. Там було четверо німців, вірніше, те від них залишилось після десятку гранат.

Інша група теж прийшла. Всіх хлопців представили до бойових нагород. Борису далу другу Славу.

На річці Сян

В один з останніх днів Бориса Крамаренко на фронті, на річці Сян в Карпатах, він мав два рази напевно загинути. Тоді він був командиром взводу розвідки. Підійшов до нього ротний командир Абаркін, почав віддавати наказ. Але раптом в метрі від них пролетіла міна. Обидва впали. Борис прийшов до тями й питає:  «Абаркін?» Той мовчить. Підійшов до нього і побачив, що його наскрізь десятками куль прошило, Бориса ж тільки трохи зачепило. А стояли-то вони поряд!

В той же день біжить Борис з автоматом напереваги. Раптом бачить – попереду німці. Помітили, що він зупинився, дали по ньому декілька черг. Впав. Автомат на друзки осколками роздробило, саперну лопатку – теж. А на самому – ані подряпини. Лежить, думає – не хочеться вмирати. Взмо­лився Богородиці, тут думка прийшла, відкотись, мов Борис, разом з речовим мішком в ущелину. Коли котився німці стріляли, але кулі весь час повз пролітали.

Кросно

Після визволення України фронт увійшов в Польщу. В 1944-му 167-ма стрілецька дивізія мала визволити стратегічне місто Кросно, що під Краковом.

В штаб дивізії привели з передової поляка, який, ледве говорячи українською, розповів, що німці замінували місто і готуються висадити житлові квартали в повітря, коли туди увійдуть наші війська і техніка. Чоловік показав на карті, де знаходиться командний бункер і як до нього краще підійти.

Знищити вузол управління вибухівкою пішов взвод лейтенанта Єрошенко Віктора Івановича.

Уночі в густій передсвітанковій пітьмі, трохи в стороні від крутого яру, щоб відволікти увагу противника на себе, наші відкрили по ворожим окопам ураганний гарматний та  кулеметний вогонь. Завдяки цьому розвідники непомітно перейшли лінію фронту, і крутим яром дістались командного бункеру. На відміну від того, що був в Дрогобичі, цей добре охоронявся.

Зав’язався рукопаш­ний бій. Німецький офіцер ки­нувся з ножем на лейтенанта Єрошенка, вдарив його лезом у руку, а потім вдруге замахнувся, щоб нанести смертельний удар в груди. Борис  Крама­ренко вчасно полоснув з автома­та, і німець впав на землю. Але після того, як Борис нажав спусковий гачок, він нічого не пам’ятає – його оглушило.

В ході операції розвідники ліквідували німецьку охорону, підірвали командний бункер, і таким чином врятували місто Кросно від знищення, але взвод втратив п’ять своїх бійців.

Віктору Івановичу Єрошенко було присвоєне звання Герою Радяського Союзу.  За врятування командира та успіш­не проведення операції гвардії сержанта Крамаренка предста­вили до нагородження третім орденом Слави – посмертно.

Борису в цьому бою розривна куля поці­лила в праву ногу вище коліна. Це було останнє найтяжче поранення. Стікаючи кров’ю, солдат втратив свідомість. Вважаючи, що він загинув, його відтягли і заховали в бетонну трубу, де вже лежали тіла полеглих бійців. Бать­кам вдруге надіслали похоронку.

Довго Борис лежав серед мертвих. Вже коли війська взяли Кросно, прибув санітарний обоз, почали витягати тіла і вантажити на відводи, санітари помітили, що в одного бійця сіп­нулись вії, здригнулась рука. Пульс бився і Бориса відправи­ли до шпиталю.

Борис Степанович потім розповідав його однополчани ще довго вважали його загиблим, а Єрошенко, взводний, усе не вірив, довго розшукував його по війні. І таки розшукав, дав телеграму: прилітаю в Київ. «Ну от, стою в аеропорту, бачу — полковник іде. Ге­рой Радянського Союзу, сивий, солідний такий. Поминув мене, а тоді враз обер­нувся: «Борька, ти?!» «Я, Иванович!» Ми обійнялись по-солдатські і поїхали до мене додому.

Після війни польська влада на місті того бункеру поставили пам’ятник полеглим п’яти радянським воїнам за спасіння їх міста. Поставили и запросили батьків сержанта Крамаренко на його урочисте відкриття.

Приїхав в Кросно сам воїн – вся грудь в орденах та медалях. Польський уряд нагородив сержанта вищім бойовим орденом Польської держави.

У шпиталі

Знову воскрес Борис Крама­ренко, але воювати йому більше не довелось. Потяглись довгі місяці лікування спочатку в Польщі, а потім у Донбасі. Три роки тривала подорож по лікарняних палатах. Було зроблено 13 операцій з інтервалами. Але рана гноїлась. Весь цей час Бориса переконували, що ногу треба ампутувати, але мужній солдат не погоджувався і терпляче витриму­вав, коли йому кожного разу хі­рурги чистили загниваючу кістку. Він прагнув поверну­тись додому з понівеченою, але своєю ногою.

На шпитальному ліжку багато малював, адже як людина працьовита, не міг сидіти, нічого не роблячи. Велика Вітчизняна війна забрала з собою життя багатьох людей, а рідні хотіли мати на могилках хоч якісь портрети. Борисові приносили фотокартки, і він робив з них маленькі портрети.

Також під час атеїстичних гонінь в багатьох домах не стало ікон. Отже з часом його попросили зайнятись і іконописом. Спочатку він робив це тайно, але потім всі про це дізнались і за це прийшлось багато зазнати.

Повернення додому

День Перемоги Борис зустрів на шпитальному ліжку, коли йому виповнилось дев’ятнадцять років. Лише через два роки в травні 1947-го інвалід другої групи Борис Крамаренко на милицях з’явився в батьковому домі.

Усю війну Борис Степанович пройшов з вірою в Бога і ще на фронті вирішив: якщо повернеться живим, то служитиме в церкві. Коли тро­хи одужав, почав ходити до Успенської церкви у Бобровиці, хоча й знав, як засилали до Сибіру, на Соловки священників і просто віруючих,  і що в Бобровицькому районі зачинили вісім храмів. Бачив, як на нього, героя Великої Вітчизняної війни, косилась влада, навіть погрожували, називали дисидентом, іншими словами, ворогом. Знав, але не обурювався, лише повторюючи Євангельське: Прости їм, Господи, адже не відають, що роблять.

Спочатку Борис просто співав у церковному хорі і одночасно виконував обов’язки псаломщика, потім став регентом.

Ще одне Господнє благовоління проявилось в Успенському храмі: Отець Борис, аби прикрасити збіднілий за безбожні радянські часи храм, написав декілька ікон. Вони дуже сподобались настоятелю, а потім і владиці Чернігівської Єпархії, який їх і освятив. Також Борис робив розписи храму.

Ікони, написані Борисом Крамаренко розходились по храмах. Одна з них знаходиться у Володимирському Соборі. Це образ Серафіма Саровського. Що цікаво, ніхто не вірить, що він написаний любителем.

У 1950 році одру­жився із сільською дівчиною Параскою Петрівною, що співала на кліросі. Вона чекала з війни батька, а дочекалась чоловіка. Вона стала його опорою, допомагала переносити всі тяготи і нестатки післявоєнного життя. У них народились дочка Галина та син Володя.

Згодом став дияконом. Освячення провів архієпископ Чернігівський Гурій, котрий згодом став Мітрополітом Ленінградським і Ладожським. Це було ворожо сприйнято партійною владою: «Як це так, що така талановита людина додумалась стати церковніком». За Борисом по п’ятах ходили працівники культури і, знаючи, що він вміє грати на багатьох музичних інструментах, пропонували стати директором місцевого Будинку культури. Але Борисові ця ідея була не до вподоби.

Шістнадцять років прослужив отець Борис в Успенскому храмі. Коли прийшов до влади Хрущьов, по країні прокотилась нова хвиля  безбожжя: закривали монастирі, церкви, переслідували священослужителів, всіляко принижуючи та ображаючи. Закрили церкву і в Бобровиці. Це було несподівано та гірко. Ось що розповідав отець Борис про той день:

Бориса Степановича Крамаренко в черговий раз викликали до міськвиконкому. Не встиг він увійти, як йому прямим текстом говорять: «Як хочете, але щоб до вечора вас в храмі вже не було – завтра закриваємо». Вночі до церкви прийшло півтора десятка бабусь. «Станемо на дверях, – міркували вони, – старих зачіпати не наважаться». Але активісти безбожники не подивились на «сивини» – розштовхали жінок і, увірвавшись до храму, почали зривати зі стель ікони. Вранці підігнали техніку і знесли церквушку. На її місці з’явився клуб.

Після цього Борис Степанович з дружиною, сином та донькою переїхав у Бровари. Служив протодияконом спочатку в Троїцькій церкві, а потім у Соборі святих первоверховних апостолів Петра і Павла Української православної цер­кви разом із священиком – теж отцем Борисом, колишнім фронтовиком.

Смерть сина Володі

 Життя прожите нелегке, а найтяжче в ній – втрата сина Володі. Спочатку пішла з життя невістка – молода, красива, улюблена, залишивши чоловікові двох малих діточок. А через деякий час  захворів і син, також раком. Як би перенесли смерть дорогих людей подружжя Крамаренків, якщо б не Божа допомога. Він дав сили все перенести без нарікань на долю і не запитуючи: «За що?» Тому що є в Православ’ї мудрі слова: «Так Богу завгодно», що свідчать про абсолютну довіру людини волі Творця. Він один знає, кому і коли час прийти в цей світ, і коли піти з нього.

Розуміючи це, Степанович не впав у відчай, а ще в часи хвороби чина почав писати ікону – список з образу Пресвятої Богородиці з Божественним немовлям на руках «Аз есмь з вами, и ніктоже на ви». Син Володя помер в пасхальну ніч. Отже невдовзі цю ікону несли попереду похоронної процесії, коли несли тіло Володі до храму. Там вона і залишилась. З того самого часу ікону «Аз есмь з вами, и ніктоже на ви» в будь-який час можна побачити в Броварській церкві на честь ікони Божої Матері «Скоропослушниця».

Радянська влада

Дуже важкими були стосунки отця Бориса, героя Великої Вітчизняної війни, та його сім’ї з радянською владою.

Боліла душа за дочку й сина, які натерпі­лися через свого хоч і геройського, та «не такого» тата. За дружину Пашу, яка ковтнула з ним лиха. Викликали її і до дітей у школу, і в сільраду, і райвикон­ком — вимагали вплинути на чоловіка, щоб не у церкву ходив, а в клуб. Сороми­ли: «Така людина, а займається пропаган­дою релігійних пережитків». В міській раді говорили приблизно слідуючи слова: «Як не соромно жити з таким годувальником. Замість того, щоб служити партії, він ходить по церквах – жебракує». Потім стали залякувати: «Дії Бориса Степановича до добра не доведуть». Дружина трималась молодцем – ніколи не говорила, як їй було тяжко. Потім її залишили в спокої.

А якось з обшуком прийшли – шукали картини, чи не пише на продаж. Так уже заважала комусь за­роблена ним копійка. Хіба їм болить, що він по півроку в госпіталях, операція за операцією, такий слабкий та жовтий, бувало, й хати не перейде, а вона з двома малими дітьми на руках.

А одного разу Борисові Степановичу прийшла повістка прийти до міської ради. Він чомусь одягнув піджак з повним комплектом бойових нагород. Довго прийшлось чекати під дверима – в той день «запросили» багатьох. Один знайомий проходив повз та ледве чутно зауважив: «Вони на вас дуже люті, отже будьте обережні».

«Товариш Крамаренко» – пролунав «металевий» голос з-поза дверей. Коли він увійшов, йому навіть не запропонували сісти. Нагород не було видно з-під плащу. Він так і залишився стояти біля дверей. «Як ви смієте ганьбити радянську владу, Крамаренко, – звернувся до нього секретар, – як фронтовик міг до такого опуститися: співати у церкві!». І тут Борис Степанович не витримав: «На відміну від вас я за владу кров проливав…, – и осікся, тому що відчув себе погано. – Дозвольте, будь ласка, присісти». «Стійте та відповідайте на питання, – вони продовжували його безжалісно «точити», – зараз ми придумаємо, як вас краще покарати». Коли стало зовсім зле, він зняв плащ і присів на стілець. В цю хвилину в кімнаті несподівано настала тиша – всі дивились на ордени. Потім сивий партійний працівник піднявся і ввічливо звернувся: «Борис Степанович, ви вільні, можете йти». На цьому скінчились митарства Бориса Степановича Крамаренка в партійних кабінетах. Більш того, його почали поважати.

Мучеництво завдовжки у життя

За війну Борис Степанович був три рази поранений. Під Кросно було його останнє найтяжче поранення, яке не тільки не дало про себе забути впродовж всіх наступних років життя, а перетворило його на мучеництво.

Рана часто кровоточила. Чим тільки дружина Паша не лікувала цю ногу, толку було мало: то Борис Степанович ніч не спить від болю, то кровотеча відкриється. Кожен рік по шість-вісім разів його клали у лікарню чистити рану. Дружина залишалась на декілька місяців сама з двома маленькими дітьми на руках. Коли ж чоловік повертався, вона вдень  працювала, а вночі робила пов’язки. З бинтами в післявоєнні часи було туго, отже їй доводилось рвати на полоси простирадла і постійно їх прати. Добре, що допомагали батьки.

На своїх двох Борис Степанович пересувався за допомогою костиля і палички до 1995-го, а потім ногу все ж таки прийшлось ампутувати. Повернувся чоловік з шпиталю – і таким здався Параскеві Петрівні маленьким і слабеньким!… Однак, як був героєм, так їм і залишився.

Коли ногу відрізали, отцю Борису прийшлось доводити свою інвалідність. Лікар сказав: мов, першу групу отримаєте лише тоді, коли ми вам відріжемо ще одну ногу і руку. Він мовчки поклонився та вийшов. А дружина вдома говорить: «Треба було не мовчати, а взяти костиль та врізати йому поміж очей, щоб порозумнішав».

Через тривалий час користування важким незручним протезом, вдалось замовити в Германії  легкий та зручний, але й він, бувало, нещадно натирав культю.

В Соборі святих первоверховних апостолів Петра і Павла протодиякон Борис служив до 2005 року, доки міг ходити. Потім він декілька років не вставав  з ліжка, і дружина Паша доглядала його, як робила до цього все своє життя.

Незважаючи на все це, він завжди перебував у доброму гуморі. Дружина Паша так говорила про нього: «Скільки він натерпівся, скільки образ довелося знести від людей… І знаєте — не пам’ятає зла. Ніколи не бачила, щоб розсердився або накричав на когось. Чи то вже благодать на ньому така?»

30 січня 2010 року протодиякон Борис Степанович Крамаренко перейшов з цього життя в вічне. Через три місяці йому мало виповнитись 85 років. На його могилці біля Собору святих апостолів Петра і Павла завжди багато яскравих квітів. Упокой, Господи, його душу…

Матушка Параскева

Розповідь матушки Параскеви, дружини Бориса Степановича Крамаренко, є доповненням і продовженням оповідання “Борис Степанович Крамаренко – історія життя”.

Дитинство

Це дуже цікаво, як же мене Господь вів до того, що мені доведеться доглядати отця Бориса. Все не так просто, наче таке підготування було.

Я жила в селі Стара Басань. Тата забрали на фронт. Коли війна кінчилась, сповіщення прийшло, що він вбитий. Ми плачемо. Я ще мала була, дідусь та бабуся  живі. Мама через деякий час вийшла заміж – вже в неї своя сім’я була. А я весь час чекала на тата. У всіх подружок моїх брати поприходили, батьки поприходили, а у мене ні. Дівчата мої поїхали вчитися, і я говорю дідусю, й бабусі, що теж хочу. А вони мені кажуть: «Паша, на кого ж ти нас покинеш?». Я тоді встала і сказала: «Я вас не покину». Так прийшлось мені бути дома.

Ще біля нас Володя жив. Він приїхав з фронту, у нього обох рук не було і обох ніг. Так це тяжко було, а мені хотілось когось доглядати. Жінка у нього молода була, гарна, і він дуже боявся чимось досадить їй. Жаль так було на нього дивиться. Ось я візьму вдома молока, ще чогось наготовлю і біжу, його провідаю.

Я пам’ятаю, коли я була дитиною, так люди милосердні були. Мої бабуся та дідусь так жили, що в них корова була. Бувало, бабуся напече пиріжків на сметані чи ще чогось, дасть молока і каже мені: «На, неси. Там тітонька живе бідна» або «Паша, піди до них, вони нещасні такі». От я вранці бігаю, розношу.

Вони мене так привчили до такого життя милосердного, і мені дуже подобалось так жити. Інакше я не можу. Я, як не дам щось, так мені якось не по собі. Хочеться, щоб всі люди розуміли, що земне життя коротеньке, і що це не кінець, що нам йти у вічність.  Бо коли не розумієш, хочеться щоб  все було тут, щоб і грошей було багато і всього іншого.

Такими різними скорботами Господніми я була готова до того, що мені в свій час прийшлось ходити за отцем Борисом.

З Борисом ми познайомились вже після війни. Тоді хлопці та дівчата ходили гуляти. Ніхто тоді в клуб не ходив, а збирались на дворі – гармошка грає, гітара, балалайка. А я ще була меншенька, так мене дідусь не пускав дуже гуляти. Коли ж збирались близько до нас, дідусь казав: «Ну, біжи, внученька, біжи, тільки ж ти не довго». А я йому: «Добре». Я прибіжу, а там дівчата грають. Я вміла грати на гітарі і балалайці, то й мене просили грати. Коли мені потрібно було вже додому йти, дівчата говорили: «Паша, ну ще трошки. Зараз підемо дідуся попросимо, щоб ти ще в нас погуляла». Ну, це ж приїжджав і цей хлопець Борис з Ярославки. Так ми й познайомились. Хоча мені тоді ще до хлопців діла не було.

Якось пам’ятаю, дідусь мені заказав туфельки. Тоді ж нічого не було в магазині. Боже, я так зраділа! А на дворі всі ж дівчата дорослі були – і по двадцять, двадцять п’ять років, і хлопці були дорослі. Вони мені кажуть: «Паша, а ти вмієш танцювати?» Я кажу: «Вмію». «А співати?» «Вмію» «Ну, а що тобі зіграти?» «Ой світиться, світиться половина місяця». І вони починають грати. А я кажу: «Та дайте мені платочок». Я потанцювала трошки, тоді – хлоп! – встала. Вони: «Чого ти?» Я кажу: «Мені дідусь сказав, щоб я туфлі жаліла і не подряпала». Тоді я швиденько скидаю туфлі, ставлю біля дівчат, і вже боса побігла танцювати швидко так. Вони кажуть: «Авжеж тепер ти бистріша».

Ось так дитинство пройшло, слава Богу.

Моя сім’я віруючою не була. Коли я ще мала була, церква у нас закритою стояла. Ми з іншими дітками заходили туди, де вівтар був. Потім там клуб зробили, і ми навіть танцювали в вівтарі. Коли я вже зрозуміла, що це таке було, то і плакала, і сповідалася, але це не наша вина була.

А тоді вже, коли ми повінчалися з отцем Борисом, у нього була тьотя дуже хороша – чистого, святого життя. Я, бувало, тільки на неї подивлюся, наче вся оновлювалася. Вона мені багато чого розповіла.

Подружнє життя

 Коли ми мали повінчатися з Борисом, прийшов його тато та й каже: «Паша, Борис же у нас каліка». А я відповідаю: «Добре, я буду за ним ходити». Не розуміла, що на мене чекає. Було важко, тому що тоді після війни ані бинтів, ані  тампончиків не було. Так я візьму простиральце, поріжу на кусочки, випру та на лампі пропрасую, тому що прасок також не було. Як розбинтувала йому ногу, то ці бинти не викидала, а в каструльці знов їх кип’ятила, промивала та й знов прасувала.

У нас не було такого, щоб ми ввечері полягали спокійно спати. Він трошки полежав, тут вже кричить: «Паша!» Я швидку визиваю. Ось так, слава Богу, прожилося…

Коли ми одружилися, то спочатку жили у нас в селі Стара Басань, потім у Ярославці. А згодом так склалося, що треба було перейти в село Рудьківка. Ми тоді переїхали, церкву там почали строїти. Ще тоді риз церковних не було, так ми сиділи їх вишивали. Добудували церкву, розписали гарно. А в Бобровиці жив Благочинний. Він знав, що отець Борис на всі руки майстер – художник, грає на всьому. Я думаю, що таких людей, як отець Борис дуже мало: малював, грав, регентував. Бувало, хор стане 20 чоловік, він керує. Отже, Благочинний нас запросив, і так ми переїхали в Бобровицю. Шістнадцять років прожили там. Отець Борис весь час служив у храмі. А потім церкву закрили.

У Бобровиці була жіночка Тетяна. Всі казали, що вона прозорлива. Одного разу ця Тетяна прийшла в церкву в Чистий четвер перед Пасхою і принесла з собою кусок ковбаси, витягнула його і стала з жадібністю їсти. Всі люди тоді здригнулися. Отець Борис прийшов додому і каже: «Що ж це Паша буде, що Тетяна прийшла в церкву і  їла ковбасу». А я кажу, що це  вона так провістила, що буде на цьому місті. Потім, коли церкву зруйнували, біля того місця кафе побудували. І як вона в свій час сказала, в такі дні ковбасу їли.

А якось, коли ми ще й не думали переїжджати в Бровари, адже й хатку тут побудували, я сиділа коло неї. Вона мені каже: «Кушай цибулю». Я їй: «Я не можу, в мене серце болить». «Ні, ні, ти добра, ти хороша». Так сказала і мовчить, а потім раптом закричить: «Ой, матушки нема. Матушка поїхала в рабство». Незабаром ми переїхали.

В Бровари ми переїхали, тому що отець Борис весь час хворів. А я думала, що так воно все ж таки ближче до Києва. І лікарня, і лікарі є. Вважала, так буде краще. Тут були старенькі дідусь та бабуся. За ними ходити треба було. Усіх заспокоїти, щоб усе було добре. Щоб ніхто не ображався, не сварився. Отець Борис часто був у лікарні. Слава Богу, усе пережилося…

Реґентування отця Бориса

 Отець Борис був регентом хору в Троїцькій церкві. Добре так співали. Потім там ремонт робили. Так я теж покрашу, іконочки поставлю і швиденько на хори співати. Співала, читала. Врем’я чисте, святе було. Люди були більш добріші, ніхто не думав про славу, багатство. Прийшли в церкву, помолилися: «Слава Тобі, Господи!». Теплота від усіх йшла.

Одного разу ми поїхали до отця Михайла у Козелець – він попросив, щоб отець Борис приїхав і послужив. Коли ми приїхали, то зайшли на хори й співали там. Отець Борис хором трошечки покерував, а тоді йому треба було йти служить з отцем Михайлом. А жіночки всі на колінця попадали на східчиках, руки всі поставили, щоб не пустить отця Бориса, щоб із ними співав та керував. А він каже: «Я ж не можу, адже я приїхав, щоб послужити, допомогти батюшці». Тоді вони вже його пустили.

А якось в город поїхали. Там була православна церква. Батюшка там такий хороший, привітний, каже нам: «Йдіть на хори співайте». Ми пішли на хори з отцем Борисом. Там хористи стоять такі мужчини вихолені красені і жіночки всі гарні. Отець Борис каже: «Давайте проспіваємо Херувімську Ломакіна». А вони відповідають: «В нас ноток немає, ми не знаємо». А він каже: «Ви будете дивитися мені в рот і на руки». І, коли ми проспівали Херувімську, це була така краса. Там і альти, і тенори, і баси – все точно було. Баси казали, що вони такого не бачили, щоб без нот отак заспівали. Такі таланти були у отця Бориса …

Скорботи

 Ось так прожив отець Борис, Слава Богу, проболів, такий великий мученик. Саме головне, що він ніколи, ні разу не образився, не сварився. Рани відкриті – це дуже було важко. По шість, по вісім разів на рік лежав у лікарні. Все там чистять кість, чистять, а нічого не допомагає. Врешті не стало ноги – відрізали.

Він такий був терплячий. Бувало, збирається на службу, одягає протез, приходить із служби, а там воно так надушило, що навіть і не уявляю, як він це терпів. Якось я порахувала – вісімнадцять пухирів було, аж кров виступала. Я кажу йому: «Отець Борис, ти уже завтра не підеш на службу?» «Та ну, ти що, Паша, піду. Забинтуємо, замотаємо… Ось так…»

Останні п’ять років він не вставав вже з ліжка. Не знаю, як я витримала – декілька років майже не спала – боялася, щоб пролежнів не було. Дивовижно, в мене тоді нічого не боліло. Я їсточки наготовлю, все пороблю, поперу, перевертаю його…

Пам’ятаю один день, коли отець Борис лежав, вже такий слабенький був, а я підійшла і кажу: «Отець Борис, ти мене прости, може я тебе чим образила». А він так лежить догори, сльозки котяться, аж в вуха попадають: «Паша, добрішої людини за тебе нема на землі. Спасибі тобі за все».

А одного разу недогляділа я його. Я тільки так трошечки заснула. Там його костилі стояли, і він надумався вночі на вулицю вийти. Я прокинулась: «Святий Боже, де ж він є?». Вискакую на двір, а він упав і розбив голову. Господі, швидку допомогу визвали, у лікарні все поробили, забинтували, я йому на голову ще шапочку оділа, а він же весь час рукою почухати хоче. Я так боялась, що зірве, так мені прийшлось панчохи вдягнути на руки, позав’язувала їх йому, тоді він вже не торкався.

Ой, настраждалися скільки. Ну, нічого, все рівно якось так дружно прожили,

В останній день пам’ятаю, як він ввечері чаю попив, а я прийшла до Божої Матері і кажу, не думаючи: «Божа Матір, ти, напевно, отця Бориса будеш сьогодні забирати?» Дві години ночі, я стою і плачу. Так і сталося.

Коли отець Борис помер, його біля церкви поховали.

Вже після того, як він пішов від нас, і в мене проблеми почались спочатку з очами, а згодом – з тиском… Коли мені нещодавно робили операцію, поприбігали до мене діти, внуки, сидять біля мене. Ігорьочок, синок мого Володечки, сиріточка, мені каже: «Бабуся, будь ласка, не вмирай. К кому я тоді прийду?» Що я йому скажу? Хто мені поможе? І от зробили операцію, лікарі показували, що не витримаю. Три години йшла операція. Просинаюся в реанімації,  і мені так добре, так легко і ніби чогось очікую. Але не знаю, чого. На що таке я чекаю? Чекаю, чекаю, чекаю. Бачу, надворі вже видніє, видніє. Я лежу і проспівала собі: «Слава Тебе, показавшему нам свет, слава в вишніх Богу»…*

*[Примітка від автора] Те, що матушка Параскева побачила далі, вона просила поки не розказувати…

Смерть сила Володі

Слава Богу за сина – за те, що Господь Бог мені тоді ще сина дав доглядати. Володечка, наш синочок, він теж болів, і я ходила до нього. Десь за два тижні до того як він пішов, я прийшла до нього, взяла ручку, листочок і пишу: «Синочок, п’ятого числа на Пасху, ходи до Нового світу…» Я пишу, а в мене руки трусяться. Тут я отямилась: «Що ж я написала?» Тоді той папірець я положила і вийшла.

На Пасху ми пішли співати до отця Сергія, що служить в храмі Георгія Побідоносця біля військової частини. І ось треба Херувимську співати. Дівчата кажуть: «Матушка, задайте тон», а я так стала і відповідаю: «Так я не знаю як співати, я розучилась». То я вже відчула, що Володечки мого не стало.

Отець Борис ще спав, а я вночі приходжу, він прокинувся і питає: «Паша, чого ти так рано встала?» А Володечка вже помер, я його вже вбрала. Я кажу: «Ти спи тихенько, мені самій треба в церкву йти, добре молитися». Він каже: «Я ще трошки посплю». «Поспи». Сама ж думаю, як же тобі казати. На дворі так поплакала, зайшла. Він питає: «Як там Володя?». А я йому: «Та, Слава Богу, добре. Володечка наш вже у Господа». Він каже: «У Господа?» «Так, і йому добре». А тоді він встав, я йому протез почала вдягати – до церкви їхати.

На пам’ятнику Володі я написала: «Пасхальная ночь. Земной путь окончен. Душа возноситься ко Всевишнему. Христос Воскресе. Любящие твои молитвенники». Альоночка, внученька, не хотіла щоб я так писала і спитала мене, чого ж я не написала «Від дітей». Я їй відповіла, нащо ж це писати, і так зрозуміло.

Ось і невістка померла, і синочок, і Борис теж, всі пішли. Осталася я. Так вже кажу: «Господи, як же мені вже хрест цей донести?». Отакі діла…

Ікони

Отець Борис дуже багато по церквах малював – ікони, храми розписував. В нього, Слава Богу, виходило.

Така велика ікона стоїть в храмі «Скоропослушниці» – «Аз есмь з вами і ніктоже на ви». Її написав отець Борис з ікони, що знаходиться в монастирі в Даньовці. Це під Черніговом, в Козелецькому районі. Багато років тому сам святитель Серафим Вирівський благословив її написання, потім вона довго зберігалась у двох матушок десь у Росії. А потім милосердний Господь так дав, що її привезли у Даньовку у монастир. Тоді він був зруйнований і потребував відновлення. Коли привезли ікону, монастир відразу почав оновлюватись, стали ходить люди, розпочалось будівництво.

Пам’ятаю, як я їздила туди до Божої Матері, коли зламала руку. Приїхала і не могла обійти цієї ікони: побуду біля неї, поплачу, відійду і знов прихожу. Одній жінці вона також припала до серця. Вона сказала мені: «Скільки привозили різних  ікон Божої Матері, але ця інша. Я як впала на коліна, так би і стояла…».

Отець Борис намалював цю ікону, і вона у нас вдома стояла. Коли помер мій синочок Володечка, отець Борис каже: «Паша, куди ми цю ікону, я не знаю, куди Божа Матір благословить». Вже коли до двора Володю принесли, щоб надалі нести в церкву відспівувати, я й кажу: «Божа Матір, ти проводжай мого синочка». Я винесла цю ікону, її несли попереду… Так вона й залишилась там у церкві.

«Призри на смирення» – ще одна ікона, написана отцем Борисом, що зараз у Соборі Петра і Павла. Якось я зайшла, коли він її писав і побачила, що він плаче. Я спитала: «А ти чого ж, дорогий Борис, плачеш?», а він: «Я хочу, щоб правильно усе було». Староста храму хотів дати гроші, але отець Борис не захтів взяти жодної копійчини.

Для нашого храму отець Борис ще одну  ікону написав, але через ремонт її ще не виносили – напевно, десь у коморі стоїть. На жаль, я забулася, як вона називається.

Ікону «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» отець Борис ще й в Бобровицю написав, але меншу. Спочатку хотів зробити таку ж велику, що й в храмі «Скоропослушниці», але я йому нагадала, де вона буде стояти в Бобровицькій церкві, тоді він трошки меншу зробив. Нарисував він її, подарив храмові, там кіот для неї зробили, і ми всі – ще синочок покійний був живий – з іконочкою вийшли, нас батюшка зустрічав.

Малював він вдома – дивився на ікону, що на книжечці, і малював. Книжечку про ікону «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» я купила в монастирі в Даньовці.

Коли ще церква «Скоропослушниця» старенька була, він всю стелю розмалював. Там така Божа Матір стояла! – пр.осто васнецовська, ангели… Як заходиш – наче на небеса. А потім перебудова почалась, і ті ікони познімали. Я спитала, де ж ті ікони, а мені сказали, що в одну церкву віддали.

Ще ікона Серафима Саровського повинна бути у Троїцькій церкві.

В церкві «Скоропослушниці», там де мощі відкриті, то він все малював. У Заворичах храм розписував. Ще в Димерці він намалював велику ікону «Сходження Святого Духу». І у отця Сергія, що служить біля військового містечка, повинно бути дві ікони – кругленькі і дуже гарні. І в Ярославці…

Багато він малював… Я думаю, слава Тобі, Господи, що він все це робив.

Монастир в Даньовці

В мене багато добрих спогадів про відвідування монастиря в Даньовці. Там була матушка ігуменя хороша. Одного разу ми разом ходили в хресному ході. А я, як йшла, тихесенько співала. Вона як почула, так і сказала мені, щоб я йшла на хори співати. А я ж перший раз, не знаю куди ж мені на ті хори зайти – стою, а вона побачила мене і каже: «Ну, Ви ж які неслухняні», а я їй: «Я, матушка, навіть і не знаю, як туди зайти». Вона тоді показала мені двері, я й пішла. Ми потім частенько туди їздили. Коли йде служба, на кліросі три черниці співають так тихесенько і гарно, що забуваєш, де ти є.

Коли я приїхала додому, то розповіла, яка там благодать. Моїй доньці та хрещениці теж закортілось поїхати. Я їм кажу: «Як ви поїдете? Ви ж не знаєте, як туди добратися». Але вони зібрались і поїхали. Пізніше моя хрещениця Людочка розповіла, що, коли вони приїхали і підійшли до собору, то все виявилось зачиненим, але вони почули спів. Довго не могли зрозуміти, звідки він лине. Пішли на спів та знайшли відчинені двері. Вони там відчули таку велику благодать, помолились та й приїхали назад. Дуже раділи, що побували у монастирі.

Матушка Аліпія

Колись отець Борис служив в Києві на Деміївці. Я теж часто туди їздила. Бувало, бачу, як приходить туди бабуся, старенька така. То була матушка Аліпія. Мішечок у неї такий. Іде і щось там собі говорить. І мені дуже цікаво було за нею ходити – так приємно, так радісно. А вона навколо церкви ходить, ходить. А якщо хтось неправильно живе, вона палкою постукає: «Не можна так!». Ще отець Олексій служив у цій церкві з отцем Борисом. Якось вона передала для нього чотки. Він дуже здивувався. Згодом він став Владикою, прийняв чернецтво.

Ось так я її бачила, а потім їздила до неї на могилку.

Пам’ятаю, ми приїхали до неї на могилку, а там хлопці в плащпалатках ходять – охороняють. Ми їх запросили: «Ідемо до нас – сядемо, покушаємо». Вони погодились, прийшли, трошки покушали те, що ми поприносили. Я їх спитала: «А чого ви тут ходите?». А вони: «Ми охороняємо, щоб ніхто матушку Аліпію не забрав».

Слава Богу, що у нас на Україні в Києві є багато мощів святих.

Заключне слово

Я за все вдячна Господу. Кругом Господня рука завжди  відчувалась. Важко бувало, але Господь втішав потрошку. То тут, то там. А тепер вже як буде… Будемо готуватися до вічності.

Я думаю, саме головне прожити так, щоб нікого не образити. Якщо бачиш десь нещасну людинку, милостиньку їй дай. Хто як не думає, хто як не хоче, а вічність є, і красота є. Треба, щоб світ зрозумів, що ми всі тимчасові, що нам тут так мало часу дано пробути на землі. Щоб ми не хватали, щоб ніхто не жадував. Тоді інше життя було б – один одного розуміли, не обманювали, страшних війн не було б.

А що зараз відбувається? Один одного вбивають… Як вони потім засинають ці люди, які керують цими страстьми?. Це все страшно. Сама щаслива та людина, якій не потрібно нічого лишнього. Подякувала Господові і живи собі тихенько. Все рівно все залишиться. Чи є в тебе купа грошей, чи взагалі нічого немає… Мало ми розбираємо, для чого ми створені в цьому тимчасовому житті. Наше діло молитися во славу Господа, пробачати, за все дякувати.

Слава Богу, за скорботи, за милості. Знаєте, така пісенька є: «Тяжелый путь по жизни нас ведет, закон суровый этим  миром правит,  лишь сильный до конца свой путь пройдет, а слабые в дороге погибают». Будемо сильними…

Просмотры(934)