This post is also available in: Russian
Тропарь, глас 2:
Егда прииде время гонения лютаго,/ тогда явишася подвиги многих./ Ты же, священномучениче Михаиле,/ клевету, узы и страдания от безбожных мучителей мужественно претерпел еси./ Сего ради и Небеснаго Царствия достигнув,/ ныне молишися о душах наших.
Кондак, глас 4:
Явился еси Церкве столп непоколебимый,/ любовию к пастве распаляемь,/ подвигу Пастыреначальника подражал еси,/ бытие Зазимскаго храма соблюдая,/ живот свой Христа ради мученически положил еси,/ Владыку всех моли священномучениче Михаиле,/ веру православную утвердити,/ нам же непоколебимо в истине пребывати,/ и спастися душам нашим.
ЖИТІЄ
священномученика Михаїла Подільського, пресвітера Зазимського
З благословення Високопреосвященнішого митрополита Бориспільського і Броварського
АНТОНІЯ
Вступ
Нині красується і веселиться славне село Зазим’я, прославляючи в лику святих священномученика Михаїла Под’єльського. Воно щасливе, бо може хвалитися заступництвом свого небесного покровителя. Сила молитви подвижника перед Престолом Божим міцніше за лави воїнів, величні мури та гармати. Вона захищає від підступної злоби ворогів видимих і невидимих, зміцнює дух вірою, надихає надією, живить любов’ю, посилає небесні дари, веде до Царства Небесного.
Священномученик Михаїл, пресвітер Зазимський, прославився на цій землі жертовним пастирським служінням Церкві Христовій. Його подвиг є красномовним свідченням істинної віри, а його віра — це плід чистого євангельського життя. Як Іісус Христос постраждав за воротами Єрусалима за свій народ (Євр. 13:12), так і отець Михаїл, уподібнюючись своєму Божественному Вчителю, постраждав за паству за межами цього села. Тіло мученика знайти не вдалося. Святий таким чином немов висловив бажання залишитися зі своєю паствою душею і тілом.
Разом із теплими молитвами зазимці приносять у жертву хваління й умилостивління вічне поминання свого рідного багатостраждального пастиря. Ці безцінні дари Богу приклоняють до них Його милосердя та благовоління. Вони вселяють упевненість бути почутими. Тепер вони мають на небесах такого наставника, про якого казав апостол Павло: «Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже, і, дивлячись на кончину життя їхнього, наслідуйте віру їх» (Євр. 13:7).
Духовне зростання
Духовне виховання майбутнього священника проходило у важких матеріальних умовах. Змалку він зазнав випробування бідністю й важкою працею. Але завжди намагався приймати все з глибоким смиренням перед волею Божою. Він навчився довіряти Богу, не піддаватися відчаю і не впадати у нарікання. Випробування лише загартовували твердого, як адамант, майбутнього воїна Христового.
Михаїл Под’єльський народився 21 травня 1878 року в місті Ніжині Чернігівської губернії в родині священно- та церковнослужителів. Його дід священник Тимофій Под’єльський служив у Стародубському повіті, а батько — диякон Стефан Под’єльський — псаломщиком у Ніжині. Мати звали Харитиною Іванівною. Сім’я була багатодітною і налічувала семеро дітей, серед яких Михаїл був п’ятим. Його старші брати Олексій і Стефан служили псаломщиками на парафіях Чернігівської єпархії. Уся його сім’я була справжньою малою церквою, де кожен міг сказати: «Я і мій дім служитимемо Господу» (Іс. Нав. 24:15). Так змалку майбутній пастир був глибоко воцерковленим і зростав у дусі ревного служіння Богу й людям.
Першим храмом для Михаїла була Богоявленська церква Ніжина, де служив його батько. Тут він прийняв таїнство святого Хрещення 23 травня 1878 року, яке звершив священник Миколай Милієвський. Хрещеним батьком був священник Митрофан Затворницький, хрещеною матір’ю — дворянка Наталя Іванівна Заїкіна. У цьому ж храмі Михаїл почав опановувати й основи грамоти. Далі отримав освіту в Чернігівському духовному училищі, де навчався протягом трьох років — з 1889 до 1892 р. Проте закінчити духовну школу не вдалося через скрутне майнове становище, в якому опинилася його сім’я. І Михаїл своєю працею з юнацьких літ намагався допомогти батькові виправити становище родини.
Молитва й надія на Бога стали його єдиною опорою, а життєві випробування збагачували життєвим досвідом і формували його як досвіченого духівника, який знає життя й проблеми людей. У цих випробуваннях він міг би з мудрим Соломоном сказати: «А душі праведних у руці Божій, і мучення не торкнеться їх. В очах нерозумних вони здавалися померлими, і відхід їх вважався погибеллю, і відхід від нас — знищенням; але вони перебувають у світі. Бо хоч вони в очах людей і караються, але надія їх повна безсмертя. І трохи покарані, вони будуть багато облагодіяні, тому що Бог випробував їх і знайшов їх гідними Його. Він випробував їх, як золото в горні, і прийняв їх як жертву вседосконалу» (Прем. 3:1-6). Навіть у віці 24 років він не полишав свого батька і все ще проживав у Ніжині поруч з ним, допомагав і підтримував його, виконуючи заповідь Господню: «Шануй свого батька і матір свою» (Вих. 20:12).
Вже в цей час ми бачимо чесноти юнака: і смирення, і терпіння, і милосердя, і мужність. Ці душевні скарби віри неможливо викрасти через погрозу чи навіть страх самої смерті. Навіть якщо б хто розірвав самі груди, схопив серце і розривав його потроху, і тоді душа не віддасть ці скарби, тому що це справа творчої благодаті Божої, яка і в слабких тілах сильна створювати дивне і неймовірне. Збагачений такими духовними здобутками, Михаїл стає на шлях священницького служіння Церкві Христовій.
Жертовне служіння Церкві Христовій
Послух псаломщика
2 січня 1906 року Михаїла Под’єльського було призначено виконуючим обов’язки псаломщика до Різдво-Богородичної церкви села Припутня Борзнянського повіту. Далі він ніс послух на парафіях Ніжинського повіту: в селі Орлівка (16 лютого 1906 року — 31 січня 1907 року), поселенні Носівка (31 січня 1907 року — 2 грудня 1910 року) та села Велика Кошелівка (з 2 грудня 1910 року). 28 квітня 1908 року він був затверджений на посаді псаломщика. Причиною того, що протягом двох років він був лише виконуючим обов’язки, була відсутність у нього базової богословської освіти. Але Михаїл втішався словами Спасителя: «Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне» (Мф. 5: 3).
Служіння у священному сані
Служіння отця Михаїла Под’єльського в межах Чернігівської єпархії з 1911 року в архівній справі докладно не відображене. Можна лише вказати, що між 1911 та 1917 роками він був посвячений у сан диякона. Це був час епохальних змін в житті країни: Перша світова війна, а потім — революція і громадянська війна. Після встановлення радянської влади відбувся кардинальний поворот у ставленні держави до Церкви. Почалося не лише моральне цькування та економічне переслідування духовенства, а й розгорнулася хвиля терору і масових убивств служителів Церкви. І в цей непростий час отець Михаїл відчув у собі покликання до священницького служіння.
1925 року диякон Михаїл Под’єльський був висвячений у сан ієрея. Сумуючи через те що для цього високого служіння не має повної богословської освіти, він укріпляв себе прикладом простих неписьменних апостолів і словами Господа: «Не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте; але, що дано буде вам у той час, те й говоріть, бо не ви будете говорити, а Дух Святий» (Мк. 13:11), і насамперед пильнував мати чисте серце, бо вірив, що саме «блаженні чисті серцем… Бога побачать» (Мф. 5:8).
Місцями служіння отця Михаїла після священницької хіротонії були парафії в Прилуцькому окрузі: село Гнилиця Турівського району (до 29 липня 1926 року), села Богданівка та Нова Тарнавщина Бирлівського району (до 12 травня 1927 року), а потім село Смош Прилуцького району. Згодом, він був переведений до села Зазим’я Броварського району Київської області. За одними даними, це сталося 1928-го, за іншими —1930 року. У цей час церковних розколів і незгод він продовжував зберігати зв’язок з канонічною ієрархією в особі митрополита Григорія (Лісовського) та архієпископа Сергія (Гришина).
Село Зазим’я стало останнім населеним пунктом на шляху пастирського служіння отця Михаїла й місцем його сповідницького подвигу. Тут він служив у Воскресенській церкві, яка сильно постраждала навесні 1920 року під час збройної сутички місцевих селян з чекістами та червоноармійцями . Оскільки на початку 20-х років у церковної громади були відібрані парафіяльні будівлі, в тому числі й будинок священника, отець Михаїл був змушений шукати притулку в домівках своїх прихожан. Прихистком для нього став будинок Литвиненків. У цей час його сім’я складалася з трьох осіб: дружини – Серафими Іванівни 1892 року народження, сина – Феодосія 1921 року народження, та тещі Марії Павлівни Гарбуль 1862 року народження. Ми бачимо, як справджуються слова Іісуса Христа: «Нема нікого, хто залишив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землі заради Мене та ради Євангелія, і не одержав би нині, в час цей, серед гонінь, у стократ більше домів, і братів, і сестер, і батьків, і матерів, і дітей, і земель, а в грядущому віці життя вічного» (Мк. 10:29-30).
Безбожна влада проголосила основою своєї ідеології матеріалізм і атеїзм, а своєю метою — досягнення загального щастя через максимальне матеріальне благополуччя. Вона розглядала Церкву, що навчала вірі в Бога й духовному життю, як носительку ідеалів, що перешкоджають здійсненню цієї мети. Тому кожний «служитель культу» ставав ворогом «світлого майбутнього» радянської людини. Але отець Михаїл добре пам’ятав слова апостола: «Вченнями різними й чужими не захоплюйтесь; бо добре благодаттю зміцнювати серця, а не стравами, від яких не одержали користі ті, що займалися ними. Ми маємо жертовник, від якого не мають права споживати ті, що служать скинії. Так як тіла тварин, кров яких для очищення гріха вносить первосвященник у святилище, спалюються поза станом, — то і Іісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраждав поза воротами. Отже, вийдемо до Нього за стан, несучи Його наругу; бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбутнього» (Євр. 13, 9-14). Тому турбота про чистоту віри, достойне звершення Євхаристії та жертовна християнська любов до ближнього стали головними у служінні зазимського пастиря, через що й викликав він на себе гнів радянської влади.
У 1930 році отець Михаїл був заарештований за «контрреволюційну діяльність» (звинувачувався у протидії колективізації), але знаком того, що пастирська діяльність священника викликала роздратування комуністичної влади, і миритися з цим вона не мала жодного наміру.
Мученицький подвиг
У 1935 році за ініціативи голови сільської ради та вчителів школи було організовано збір підписів під клопотанням про закриття Воскресенської церкви села Зазим’я. В результаті храм було закрито. Але навколо отця Михаїла, як справжнього пастиря, згуртувалася міцна церковна громада, яка намагалася захистити свою святиню й добитися її відкриття. Відстоюючи право на повноцінне богослужбове життя, група віруючих ходила навіть до прокурора Української СРР та до Центрального виконавчого комітету. Проте їхні зусилля не дали очікуваного результату. Але, не полишаючи надію на силу Божу, вони укріпляли серця словами пророка Давида: «Одні хваляться колісницями, інші кіньми, а ми хвалимося іменем Господа Бога нашого. Вони хитаються й падають, а ми стоїмо твердо» (Пс. 20:8-9).
Незважаючи на невдачу із відкриттям церкви, сповідник отець Михаїл Под’єльський не припинив пастирського служіння, а звершував богослужіння й таїнства по домівках. На них збиралося близько 20-30 осіб, іноді приїжджали навіть священники з навколишніх сіл. Крім Зазим’я він час від часу звершував треби в сусідньому селі Пухівка, свідки звинувачення вказували також ще й село Погреби.
Формально ієрей Михаїл був без парафії, а отже — без місця роботи. Влада почала розглядати його як «нетрудовий елемент», що веде паразитичний спосіб життя. У подальшому це стало приводом для звинувачення в дармоїдстві, бродяжництві та вимаганні грошей від трудящих. Богослужбові зібрання розцінювалися як згуртування антирадянських елементів, серед яких проводилася контрреволюційна агітація проти заходів Комуністичної партії та радянської влади. Згодом проти отця Михаїла були висунуті стандартні на той час звинувачення: агітація проти колгоспного ладу, здачі хліба державі, державної позики та податків, дезорганізація села, гальмування виконання держпланів, поширення провокаційних чуток про радянську владу тощо. На підставі цього робився висновок, що отець Михаїл є непримиримим ворогом радянської влади. Навіть те, що його син Феодосій дотримувався посту в школі, викликало роздратування директора і вчителів, оскільки, наслідуючи свої релігійні переконання, він «згубно впливав» на школярів. Воістину, у світла немає нічого спільного із темрявою (2 Кор. 6:14), і якби отець Михаїл належав до цього світу, то світ любив би своє (Ін. 15:19). Але він, натомість, узяв хрест свій — і пішов слідом за Христом.
Християнська любов — це жертовне страждання за ближнього. Чим більша християнська любов, тим більші страждання вона приймає. «Хто зійде на гору Господню, і хто стане на місці святому Його?» (Пс. 24:3). Звісно, що горою Господньою псалмоспівець називає Голгофу, а святим місцем — Хресне Дерево, жертовник Нового Завіту, на який Господь приносить вибраних і мужніх вірою.
Шлях на Голгофу, за Христом, як про це пророкував Ісая: «Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його» (Іс. 53:3), — це шлях від страждання до страждання, від лихослів’я до паплюження, від заушіння до побиття і аж до добровільного розп’яття. Але цей шлях заради того, щоб явити подвижника у славі Божественного Преображення.
Ворог людського роду після численних переслідувань і безжалісної гонитви, розпочинає останню й найлютішу битву проти мужнього зазимського пастиря, в якій і буде посоромлений його досконалою жертовною любов’ю.
19 листопада 1937 року новомученик Михаїл Под’єльський був заарештований. Під час обшуку в нього вилучили паспорт, Чашу для Причастя, наперсний срібний хрест, срібний ківшик та різне листування. Наявність цих речей свідчила, що священник не залишав свого пастирського служіння.
У день арешту було проведено допит отця Михаїла та свідків обвинувачення. Із свідченнями проти нього виступили голова сільської ради, директор школи та два колгоспники. І як це не дивно, один із них належав до роду архієпископа Павла (Суботовського, 1771- 1832), коштом якого було збудовано церкву в Зазимї. Так ворог роду людського щедро засіяв серця людей своїми плевелами, що вони цілком заглушили колись посіяні в них зерна віри.
Під час допитів та очної ставки отець Михаїл не визнав себе винним у жодному із звинувачень. При цьому він дуже мудро поводив себе на допитах, де по-християнському відповідав на запитання, не виказуючи інших, оберігаючи своїх парафіян від можливих переслідувань.
20 листопада 1937 року, за результатами слідства, що тривало лише один день, отець Михаїл був «викритий у контрреволюційній діяльності», а його «соціальна небезпечність» вважалася доведеною. При цьому, незважаючи на вилучені при обшуку листи, у звинувачувальному висновку констатувалося, що речових доказів по справі немає.
Доля священномученика Михаїла, пресвітера Зазимського, була вирішена того ж дня, 20 листопада. На підставі статті 54-10 Кримінального Кодексу УРСР, Трійка при Київському обласному управлінні НКВС УРСР винесла вирок: священика — розстріляти, особисте майно — конфіскувати. До його виконання отцю Михаїлу довелося чекати цілий тиждень: його життя було насильницькі обірване 27 листопада 1937 року о 24 годині. Ймовірним місцем поховання стала ділянка «спеціального призначення» у Биківнянському лісі, яка служить братською могилою десяткам тисяч жертв сталінських репресій.
Так увінчався мученицьким вінцем земний шлях зазимського пресвітера Михаїла ГІод’єльського. Йдучи за Христом у виконанні Його заповідей, він приєднався до сонму тих, хто не відрікся від Господа і пішов заради Нього на мучеництво і смерть. Прожите ним життя стало співзвучним словам апостола Павла: «Бо для мене життя — Христос, і смерть — надбання» (Фил. 1:21).
Закінчення
Смерть мучеників — це велика і славна перемога. Їхньою кров’ю стоїть незламно і укріплюється земна Церква Христова. Кожний новий мучник — це нова Пасха, це радість великої істини Воскресіння Христового, пісня торжества любові над ненавистю, життя над смертю: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть подолав, і тим, що в гробах, життя дарував!».
Тільки той Христовий, хто уподібнюється Йому особистим життям. Христос навчає: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8:34).
Священномученик Михаїл, пресвітер Зазимський відповів згодою на це запрошення. Він пішов за Христом. І дійсно, він зазнав і зраду, і голгофу, і свій Фавор. Він не питав: «Чому так?». Він зберіг любов на землі й добровільно віддав Богу серце, щоб через нього Господь спас тих, які ще не думають про життя вічне. Він міг би разом із священномучеником Ігнатієм Богоносцем сказати: «Дайте мені бути їжею звірів і за допомогою їх досягти Бога. Я пшениця Божа: нехай зітруть мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим. Краще приласкайте цих звірів, щоб вони стали труною моєю і нічого не залишили від мого тіла, щоб по смерті не бути мені будь-кому тягарем. Тоді я буду істинно учнем Христа, коли навіть тіла мого світ не бачитиме».
Життя і подвиг зазимського священномученика у служінні Церкві Христовій є прикладом для священників, бо служіння починається зі згоди на голгофу і голгофою закінчується. Це приклад для всіх, хто бажає йти за Христом і наслідувати життя вічне. Тому «будемо… безустанно приносити Богу жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім’я Його» (Євр.13:15), за великий дар, що Ним ми обдаровані, промовляючи чисту і теплу молитву. «Святий священномучениче Михаїле, моли Бога за нас!».
На спомин батюшки Михаїла, розстріляного безбожниками-більшовиками в 1937 році
Паплюжилась Христова Церква,
розперезалось мракобісся…
Живе й святе ставало мертвим
від рук безбожних комуністів.
Вживляли в людську кров і мозок
Зневагу в Бога й віру — злісно!
Вживляли страх, і смерть, і морок.
Уже було і суму тісно…
* * *
Спіткало й нашу церкву лихо.
Із царства темряви полізли
іуди, каїни. Брехливі
надряпавши доноси, гризли
в тортурних допитах щоденно
священника невинну душу.
He вирвали, не затруїли
духовність в мученика Михаїла.
Господь давав незмірну силу.
Тримали ангелові крила.
Молилися дружина, мати,
в сльозах дитя, в страху — громада.
Та з вірою в Христа — смиренно
за Православну Церкву нашу
він допивав Христову Чашу
і… був осуджений на розстріл!..
Опівночі — кровавий постріл…
Життя обірвано!.. Трагічно…
Журба у споминах щодалі
не розгубилася в печалі,
а виросла у пам’ять вічну.
Дух батюшки присутній в храмі,
він молиться за нас, він з нами.
Молитва йде від Божого престола.
Безсмертна й вічна Церква є Христова.
Хай буде вічна, світла
пам’ять духівнику і мученику
нашому батюшці Михаїлу.
ЩИГОЛЬ Ольга,
село Зазим’я 27.11.2020 р.
Довідка-характеристика на Михайла Под’єльського, видана Зазимською сільською радою, 1937 р.
Витяг з протоколу засідання Трійки НКВС, 1937 р.
Витяг з акта про розстріл Михайла Под’єльського, 1937 р.
Зазимський храм у 40-50-х роках ХХ ст.
Джерело: Книга “Житіє священномученика Михаїла Под’єльського, пресвітера Зазимського”. Видавничий відділ Української Православної Церкви. Київ. 2021
Просмотры(227)