This post is also available in: Russian
11 квітня 2016 року – в Міжнародний день звільнення в’язнів фашистських концтаборів – поруч Собору святых первоверховных апостолів Петра і Павла біля пам’ятного хреста в 10.00 відбувся молебень під керівництвом настоятеля Собору протоієрея Олександра Левчука за загиблими в концтаборах. Покласти квіти та приєднатись до молитви прийшли представники мерії нашого міста та колишні в’язні того концтабору, що в роки Великої Вітчизняної війни знаходився у Броварах.
За свідченнями очевидців, огорожа концтабору з колючим дротом та ровом далеко простягнулась по вулиці Київській, і на тому місці, де зараз стоїть Собор святих апостолів Петра і Павла знаходилась лише невелика його частина. Це був фільтраційний табір тимчасового утримання, і звідси в’язнів відправляли або в Дарницький концтабір, або в Німеччину. Те, що нам розповіли в цей пам’ятний день колишні «малолітні» в’язні, лише трохи передає жахіття тих часів, яке людська свідомість навряд чи зможе охопити, адже міра страждань, болю та страху була занадто великою.
Фотографії:
Відео:
Спогади колишніх в’язнів концтабору та того, що їм розповіли їх батьки:
Валентина Василівна
Я знаю то, что мне мама рассказала. В 44-м году мы жили в Псковской области. Когда немцы отступали, то угоняли людей – ловили, сажали в вагон и отправляли в Германию. Мама со мной годовалой на руках каждый раз убегала. А на третий раз она бежала со мной на руках и потеряла валенок. Это был февраль 44-го года, и снег был глубокий. И куда ей разутой и раздетой дальше бежать? Она остановилась, и тогда ее поймали, посадили в вагон, и нас увезли. Привезли в город Любик в Германии в военный госпиталь. Там лечили раненых немцев. Мама там убирала. Нас детей было пятеро, и за нами присматривала старушечка какая-то. Она сажала нас на табуреточки, кушать нам давала. Мне было два годика всего, но я помню, что нам давали в тарелочках: нам наливали рыбий жир, давали черный хлеб, мы макали и ели. Удивительно, что вкус этого хлеба остался у меня до сих пор. Мы там пробыли до сентября 45-го года, хотя в мае была уже победа и освобождение. Потом нас оттуда вывезли в фильтрационный лагерь, потом были другие лагеря, только туда нас сажали уже наши. Они все пропускали нас через лагеря, переписывали, записывали, все выспрашивали. Так что, мы приехали домой только зимой. Но нам не разрешили поселиться там, где мы раньше жили, а сказали ехать как можно дальше. Считалось, что тот, кто был в плену в Германии, мог быть опасен. В Казахстане жила мамина старшая сестра, и мы туда уехали. И потом в Казахстане лет десять еще маму таскали в НКВД. Она настолько боялась этого всего. Ее в дрожь кидало, когда ее вызывали.
А когда в 1996 году было объявлено, что Германия будет выплачивать деньги тем, кто был угнан в Германию, я позвонила маме и стала просить рассказать мне подробно, где она была, что происходило, но она только плакала. Только через четыре года я уговорила ее рассказать мне все, и мы собрали документы. Я съездила в Псков в областной архив. Городской архив сгорел, а архив НКВД остался. И там нашли место, где мы были. Мне дали справку, что мы были угнаны в Германию. После этого и я, и мама получили выплату.
Тот лагерь, на месте которого сейчас стоит Собор Петра и Павла был пересыльным лагерем. Сюда всех собирали. От перекрестка улицы Киевской с улицей Шевченко до Порошинки был сплошной забор. Говорят, что здесь был ров. Тут столько было народу, столько умирало, что этот ров был залит кровью. Никто никого не кормил, а людей оставили жить как скотину. Броварские жители кидали еду через проволоку. Такое здесь было сразу же – с 41-го года. Весь этот квартал до Порошинки полит людской кровью. Поэтому грех делать здесь что-то увеселительное – только церковь.
Галина Григорівна
Нас забрали із Бориспільського району, з села Дударків. Тоді позабирали багатьох, а з нашої сім’ї взяли мати, батька, брата, батькову сестру, материного брата. Мені тоді було два роки – малолітній в’язень (сміється). Вже немає ні мами, ні батька, ні брата, я тільки. Нас вивезли, посадили у товарняк. Деякі люди намагалися втекти, але, як каже моя мати, майже всіх, хто тоді тікав, повбивали. В вагонах в полу дірки робили, а поряд поліцаї стояли, вартові. Хто не тікав – всі повернулися. Батько мій тікав, так його катували. Казав, що на декілька днів поставили його в колонку, повну води, таку вузьку, що в ній не можна сісти – тільки стояти. Тоді всіх, хто тікав, так ставили. Все ж таки він вижив та повернувся. Але де взятися після того здоров’ю? Мати моя довше жила, а батько тільки до 60-ти років не дожив.
Усі наші повернулися. Вони були по цю сторону від Берліна. Повертались якось самі – спочатку їх на поїзд посадили, а там скрізь наші нас супроводжували. Батько відразу на фронт забрали – йти далі до Берлина. В батька є медалі за взяття Берліна.
Забрали нас у 42-му, і начебто три роки там пробули. Працювали на фабриці, а потім у хазяїна. Мати розказувала, що хазяїн не глузував, сиділи з ним разом за одним столом, їли те, що їв він. Корів доїли, на полі робили. Буває, на підводі їдемо на поле щось робить, то без двадцяти дванадцять рівно ми маємо приїхати на обід. Хоча й зостається хвилин десять чи п’ятнадцять щоб доробити щось – все рівно ми йдемо обідать. Поїхали, пообідали, тоді їдем назад на десять хвилин чи півгодини. Такий у нього був порядок. Хороші люди. Буває, ми їдемо, співаємо українські народні пісні, а хазяїн сидить і плаче – в нього сини теж на війні. Вони такі ж люди. Хто хотів тієї війни? Есесівці хтіли.
Тоді при Сталині боялися все розказувати, адже вважалось, що, якщо ти був у полоні, то ти зрадник – це ж ти на німців там працював. Але тебе ж то вивезли насильно. Як же ти там працював? Це матері попалося, що вона та батько у хазяїна робили. Хто працювали на фабриці, завжди були просто голодні. В суботу та неділю, особливо в неділю, вони приходили до нашого хазяїна та його сусідів, і вони їх підгодовували. Хазяїн їх наче жалів.
В цей раз усі, хто не тікав, повернулися. Але, коли мій дід – материн батько – був на війні в 1914 році, сталося як раз навпаки. Діду було двадцять років – він ще молодий хлопець був, нежонатий. Дід та його друг, попали у полон до німців – вони з одного села були. Їх вели, а потім стали на ніч в якомусь хазяйстві. Дід мій вирішив бігти, а його друг Іван не захтів – казав, що боїться. Отже мій дід заховався в капличку з сіном, що стояла неподалік і сидів там до ранку. Зрання він чув, як табір почав зніматися, шум-гам піднявся. Хтось підійшов до його каплички з сіном та почав штрикати штиком в солому – багато разів штрикнув, а в діда не попав. Потім всі пішли і стало тихо-тихо. Дід в соломі ще цілий день просидів. А потім цілий місяць йшов додому – десь з-під Полтави до Борисполю. Ноги в нього попухли, були в ранах. Він говорив, що, як йшов, заходив до домівок і люди йому їсти давали. Прийшов додому весь в ранах, але ж зостався живий.
Отже, не вгадаєш. Мати моя говорить, коли її забрали в полон, з тих, хто тікав, ніхто живий не повернувся. А дід утік, і прийшов додому. А його друг, що не схотів з ним бігти, та всі інші, кого з ними забрали, не повернулись. Вот я й кажу, хто може знати, чи тобі тікать, чи не тікать?
Ганна Терентівна
Нас привезли з села Явминки Чернігівської області сюди, де хрест стоїть. На цьому місці барак був. Багато людей тут висадили. Пізніше звідси нас повезли на вокзал, де погрузили в товарняк та повезли на Німеччину. У Німеччині ми пробули з 43-го по 45-й рік, а звідти приїхали додому. Батько там робив на заводі в Мюнхені, сестра теж на заводі працювала. Мені ж було 2 роки і 2 місяці, і я була весь цей час з мамою в лагері. З нашої сім’ї всі повернулися, але багато тих, що з нашого села були, там померли. В мене є книжка, в якій зібрані спогади про той час. Коли вона писалась, її автор Тетяна Василівна Пастушенко працювала в музеї Вітчизняної Війни, й там – в музеї – є моя фотографія, на якій я сиджу маленька у матері на руках.
Жанна Федорівна
Когда мою семью угнали немцы, мне было 11 месяцев, а когда окончилась война и нас освободили, мне уже было 5 лет. Немцы нас долго гнали – все перегоняли, перегоняли, через Польшу вели. Кюстрин был последним городом. Чудом остались мы живы – нас тогда через Брест Красная Армия освободила, и через Брест мы вернулись на Родину. Но мама моя уже умерла – у нее после лагеря был туберкулез в открытой форме.
Матрона Павлівна
Я зовсім трошки пам’ятаю. Нас сюди – в концлагерь, що був на місці Собору Петра й Павла – привезли з села Крихаїв, яке німці спалили. Хтось втік, а у кого діти малі, того угнали. Мені було 4 роки. Я пам’ятаю як ми сюди волами їхали – запрягли в бригаді волів, посаджали дітей на вози й везли. Всі інші пішки йшли, як німці гнали. Бабушка нам нічого не розказувала ані про той час, ані про голод 33-го – це було табу в нашій сім’ї. Коли я питала, бабушка тільки плакала і не хотіла нічого згадувати й нам говорила, щоб ми все забували. Але ще один спогад в мене залишився – як я сиділа в мішку, а бабушка мене кудись несла. В мішку була дірка і вона мені весь час казала: «Дихай, дихай, дихай!» Колись я спитала в неї: «Бабушка, а що це було, що ви мене несли і казали «Дихай, дихай»? Вона відповіла: «Це я тебе в мішку на вокзал несла».
Галина і Марія Шкура
Галині і Марії вже 86 років, адже вони 1930-го року народження. Саме завдяки їх наполегливим зусиллям та безлічі листів до уряду був поставлений хрест в Парку Слави, та пізніше ця територія була віддана Соборові первоверховних апостолів Петра і Павла, де за пам’ятником наглядають, прикрашають, насаджують квіти та служать молебни. В річницю звільнення концтаборів, вони приїхали зі свого села Гора і розповіли нам багато чого зі своїх спогадів і про війну, і про табір, але це вже окрема історія…
Слухаючи розповіді всіх цих людей, мені нагадалась книга, завдяки якій я в перший раз усвідомила той період нашої історії, коли німці гнали жінок, чоловіків та дітей з їх домівок кудись далеко, і як саме все це відбувалось. Ця книга Натальї Сухініної “Прощание славянки” дуже художньо і захоплююче розповідає про життя Віті Гладишева та його сім’ї, на дитинство якого припала Велика Вітчизняна війна. В основі книги – реальні події.
Цю книгу можна взяти почитати в нашій бібліотеці, а аудіокнига є в вільному доступі, і скачати її можна тут 
Просмотры(111)
