This post is also available in: Russian

Борис Степанович Крамаренко був протодияконом в Соборі святих апостолів Петра і Павла багато років. Він закінчив свій земний шлях, коли йому мало виповнитись 85 років. У березні 2010 року він був похований біля храму. Історія його життя – це історія людини, яка завжди мала віру в Бога і не поступилася цієї віри навіть коли все навколо було проти цього.

Борис Степанович Крамаренко – історія життя

До війни

Борис Крамаренко народився у селі Ярославка на Чернігівщині. В сім’ї було шестеро дітей. Борис був найстаршим. Їх тітка була черницею і особливо турбувалась про те, щоб всі діти росли в православній вірі. Змалечку Борис ходив у храм, і як підріс, почав співати на кліросі.

З ранніх років він вмів малювати. Вчителя у нього не було, та він часто заходив у сусідню художню майстерню та довго спостерігав, як працюють майстри.

Окрім художніх, хлопець мав і музичні здібності, й після закінчення 7-ми класів у рідному селі поступив у Київський музичний комбінат на вулиці Жилянській. Паралельно з навчанням, він працював настроювачем музичних інструментів. На багатьох з них, таких як піаніно, мандоліна, скрипка, акордеон, гітара, балалайка та деяких інших, навчився грати досконало, розвинув хороший слух.

Лише рік навчався, а потім почалась війна. Вийшов якось на великій перерві у двір, і тут ця звістка. За­няття припинились, і всіх учнів розпустили. Доїхати на поїзді до свого рідного села можливості не було, і Борис, взявши торбину, прийшов додому по залізничній дорозі пішки, подолавши до своєї домівки відстань понад 70 кілометрів.

На фронт

Коли у серпні 1943 року радянські війська визволили від гітлеровців село Ярославка, 17-річного Бориса мобілізували на фронт. Тоді під час визволення, серед артилеристів він та його мати побачили свого родича – дядю Володю. Він і заб­рав хлопця із собою.

Перед відправленням на фронт він прийшов в свою церкву, щоб помолитись. Його хресна тітка Уляна вдягла на його шию хрестика та заповідала: «Щоб з ним повернувся». З цим хрестиком всю війну він і пройшов. Після війни деякі журналісти його питали, як йому було воювати, знаючи Божу заповідь «Не убий». На це він відповідав, що на війні інша заповідь: хто з ме­чем прийшов, від меча загине.

Відразу після мобілізації Борис у запасно­му піхотному полку пройшов короткочасний курс солдатсь­кої науки стріляти першим но­мером з дискового кулемета «Дегтярьова», з яким надалі він не розлучався ані вдень, ані вночі. На все життя його плечі зберегли пам’ять о «Дегтярьове» та його вагу 11 кілограмів 300 грамів.

З  цим кулеметом холодної осені 43-го він форсував Дніпро в районі Пущі-Водиці, коли надійшов приказ взяти Київ. Треба було якнайшвидше переправитись на інший берег. А як? Ані судів, ані човнів в них не було. Але кулеметники не розгубились: знайшли кинуту повозку, наложили на неї снопів та поставили зверху кулемет. Через Дніпро пливли, штовхаючи пліт поперед себе. Тоді Борис отримав своє перше поранення в ногу, але кулемет не залишив і доштовхав його до берегу. Трохи підлікувався та знову в бій.

З кулеметом був нерозлучний ще дуже довго. Якось разом пірнули у воду на марші, коли Борис заснув на ходу від хронічної втоми.

В полку його прозвали «хоробрий Борька». Він і справді нічого не боявся й вважався безстрашним. Але насправді чудеса хоробрості містилися лише в його молитві. Він твердо знав, що смерть – це не про нього, адже мав на собі хрестик, а від усякої біди молитву знав — «Богородице діво», вірив, що Божа Матір його збереже. Якщо в селах, які вони проходили з боями, були церкви, то він кожен раз заходив у храм. Як випаде вільна часина — біжить до церкви просто з пере­дової. На прифронтовій території було багато діючих храмів: Сталін церкви позакривав, а німці дозволяли служити. Більш того, на війні була можливість не лише помолитися у храмі, але й поспівати на кліросі.

Після взяття Києва його полк просувався до Фастова, Білої Церкви, Таращі.

Корсунь-Шевченківська битва

Грудень сорок третього  був в цій місцевості сніговий та весело метельний. Для наступаючих це було до вподоби – вони з’являлись перед ворогом із імли ніби з небуття, ворог помічав їх лише у останню хвилину, а нашим-то – хоч тьма, хоч напівтьма, адже вони були у себе вдома, і не тільки якась непомітна тропка, а той взагалі бездоріжжя були рідними. А якщо співаюча заметіль та ще й у ніч перед Новим роком, так оце і взагалі здорово!

Уніч 31 грудня 43-го, а потім в новорічний ранок наші війська вибили ворога з Білої Церкви і двинулись далі. Але треба було не тільки прогнати ворога, а й знищити його, і от одне з таких завдань вирішувалось у районі Корсунь-Шевченківського, де сталася визначна битва, відома під назвою Корсунь-Шевченківська.

28 січня в районі Звенигорода радянські війська замкнули кільце оточення німецько-фашистських військ. Були оточені одна танкова та десять піхотних дивізій. Більше місяця продовжувалось оточення, німці із злобною завзятістю борсались у атаки, щоб вирватись із смертельного кола.

Одну з таких атак німці розпочали 17 лютого. Кинули на прорив новісінькі могутні танки «Тигр» с автоматчиками на броні, що посу­нули долиною у західному напрямку.

Борис та його другий номер Іван (Оврамович Войтенко з Борщаговки), знаходились в окопі з кулеметом у другій лінії оборо­ни. Вони добре обладнали своє кулеметне гніздо. Вважали, що німцям не вдасться прорвати першу лінію оборони. Однак саме це й трапилось.

Він добре запам’ятав той день: кукурудзяне поле, сірий світанок, лежить в окопі в обнімку з куле­метом. Аж раптом бачить, наші побігли з першої лінії оточення. Одразу постріли з тилу — це офіцери по них, по наших же, стріляють. Зупинились, побігли назад. Вияви­лося, німецькі танки прорвали оточення. «Тигри» йдуть, а на них десантники — здалеку чути, власівці, бо по-нашому лаються. Під’їде танк до окопу, де­сантники згори автоматами постреляют, а танк іще й проїдеться гусеницями туди-сюди, загорне окоп і зрівняє із землею…

Раптом один з «Тигрів» піднявся з падинки та посунув на окоп, де був Борис зі своїм напарником Іваном, який за­ряджав диски. Автоматник застрочив з кулемету. Борис йому відповів, але сталеве вогнедихаюче громадище все наближалось.

Не витримав Іван Войтенко, вискочив з окопу, щоб врятуватися, але в ту ж мить був прошитий кулями. Борис відклав в сторону кулемет, взяв низку протитанкових гранат й припав до бруствера, зачаївся. Здригалась земля. Величезна машина з хрестами наближа­лась. Ось вже вуха заложило від реву та скреготу залізного чудовиська. Борис, напружившись, з усієї сили жбурнув связку гранат під самісіньку гусеницю та припав лицем до брустверу. Пролунав вибух.

І тиша. Чи то тиша, чи то він знепритомнів? Такі тиша.

Борис почав підійматись та болісно вдарився об щось. Гусениця танку висіла над ним. Став підійматись та ніяк – весь був завалений землею. Завалений, але живий, а грізний «Тигр» вже просто мертва залізяка. Траки танку роз’єднались, і він, розвернувшись, присипав землею в окопі Бориса Крамаренка. Танкісти   відкрили   нижній люк, і німці з якимись папка­ми документів  намагались втекти.

Неподалік височів пагорб, де був розташований команд­ний пункт командира дивізії. Там перебував на той час відо­мий військовий кореспондент Костянтин Симонов. Комдив бачив двобій солдата з «Тиг­ром», наказав офіцеру та сол­датам взяти у полон танкістів, відкопати і привести до нього відважного воїна. З’ясувалось потім, що полонений екіпаж мав при собі цінні документи.

За цей подвиг командир дивізії від імені Президії Верховної Ради СРСР нагородив Бориса Крамаренко орденом Слави третього ступеню. Тоді ж Костянтин Симонов написав у бойовому листку та і у фронтовій газеті розповідь, як боєць підбив танк.

Назавтра німці знов намагались прорватись і пішли в атаку.

Борис одержав новий кулемет, іншого помічника і надвечір знову пішов на бойову позицію. На тій ділянці, де він прицільно стріляв по фашистах, ворожа піхота так і не зуміла прорватись з оточення. Вже другого дня командир роти представив рядового Крамаренка «За героїчну оборону командного пункту дивізії» для на­городження медаллю «За від­вагу».

У той день закінчилась Корсунь-Шевченківська битва, що почалась 28 січня. За весь цей час було вбито та поранено 55 тисяч ворожих солдат та офіцерів, 18 тисяч взято в полон.

Під Балабанівкою

Гітлер все ще погрожував, обіцяв не сьогодні, так завтра підкорити країну своїй волі, але якщо не всі в Германії, то дуже багато людей вже думали про те, як зберегти свою державу, залишитися живим. Думали про це й генерали та солдати, тому бої з наступаючою Червоною Армією були запеклими, а іноді й просто приреченими – краще вмерти в бою, аніж в ганьбі поразки.

З тяжкими боями фронт ко­тився на захід. Рядовий Борис Крамаренко вже розлучився зі своїм ручним кулеметом та став бійцем роти автоматників, котрій доводилось проводити і розвідки боєм, і виконувати диверсійні напади в тилу ворога та  багато іншого.

На Вінниччині неподалік від села Балабанівка, знаходячись у ворожому тилу, їх підроз­діл потрапив у оточення. Йшли лісом – чоловік п’ятдесят. В них була хороша можливість проскочити через яр та вирватись із смертельного кільця у лісок, де вони були б вже як риба у воді.

Глибоко опівночі, борсаючись у снігу, вирушили автоматники по яру, намагаючись бути безшумними в скрипучому снігові. Одна година, друга… Вже близько заповітний лісок. Зайнявся тихий неяскравий зимній світанок, і звідкілясь вдарив довгою чергою ворожий кулемет. Взвод натрапив на кулемет­ну точку.

Всі залягли, зарившись у сніг.

– Рядовий Петренко, потай підібратись й заткнути глотку кулемету, – послав командир од­ного солдата, щоб той грана­тою знищив ворожу обслугу. Воїн поповз по глибокому снігу. Йому вдалося наблизитись лише на кілька десятків метрів. Необачно показався з-за пагорбу – німці помітили і чергою розстріляли.

– Рядовий Сергеєв. И потай, потай треба! Руш!

З лівого боку виконувати доручення поповз рядовий Сергеєв, роздвигаючи перед собою сніг.

П’ятдесят пар очей дивилось йому услід, п’ятьдесят сердець билось с такою ж тривогою та надією, як і серце Сергеєва, адже його смерть могла б бути смертю й кожного з них.

Застрочив кулемёт. Тривалою, довгою чергою бив. Завмер Сергеєв, уткнувшись у сніг, а потім кинувся в сторону, щоб сховатись за пагорбом.

Німец підбив його. Може хвилину, а може й вічність тривала тиша.

– Борька, – чи то прошепотів, чи то суворо наказав, командир взводу. – Рядовий Крамаренко, руш!

Потім отця Бориса спитали, чи не страшно йому було, вставати третім в живу чергу до смерті. На це він всміхнувся та пожав плечима: «Не знаю, не пам’ятаю. Та й причому тут смерть? Потрібно було що ворожий кулемет замовк.»

Всю надію мою на тя возлагаю, Мати Божія, сохрани мя під кровом Твоїм.

Борис прочитав молитву, перехрестився, розвернувся в сніговій ліжмі і поповз в зворотній бік від вражого кулемету, тримаючи курс на най­ближче дерево.

Командир взводу було закричав на Борьку, а потім збагув:

– Молодець, молодець! – послав йому услід.

Шлях Бориса до кулемета з тилу був таким тривалим, що німець, підозрюючи недобру витівку з боку супротивника, почав від нетерпіння пострілювати, сам не знаючи, нащо й куди.

Борис же, як доповз до свого першого орієнтиру, оглядівся — і знову поповзом, до іншого дерева. Так і до­плазував до окопу. Не помітили! А коли кидав гранату, ще роздивитися встиг, як вони там влаштувалися з комфортом: окоп із середини смугастими сінниками вистелений. Пригнувся, почув, як рвону­ло і як наші «ура!» загорлали. Влучив, значить.

Автоматники кинулись на прорив, і підрозділ вир­вався із смертельного кільця.

Бориса було поранено. А у підрозділі вважали солдата загиблим під час вибуху, представили до наго­родження посмертно медаллю «За бойові заслуги», батькам по­хоронку надіслали.

У селі Балабанівка, при визволенні якого від гітлерівців загинуло в бою майже 300 наших бійців, похо­вали всіх у братській могилі, де у переліку полеглих і прізвище Бориса Крамаренка записали.

Потім, вже в мирні часи, балабанівці спорудили в селі пам’ятник на честь полеглих воїнів, и надіслали в Ярославку батьку Бориса запрошення.

Зрозуміло, що на урочисте відкриття пам’ятнику поїхав сам Борис Степанович. Не передати здивування балабанівців, коли вони побачили «воскреслого» бійця, а він розповів їм, як все було, як він поранений доповз до дороги і як потрапив у шпиталь, дякуючи добрим людям.

Львівсько-Сандомирська операція. Дрогобич.

 Як розповідав Борис Степанович, відлежався він в шпиталі, підкормився, навіть щоки порожевіли, очі веселіше засвітилися. І літнім ясним сонечком, одержавши звання гвардії сержантом, командиром відділення полкової розвідки 167-ї стрілецької дивізії прибув він до початку операції, яка отримала назву Львівсько-Сандомирської й тривала з 13 липня по 29 серпня 1944 року.

З точки зору воїнського мистецтва Лвівсько-Сандомирська операція характерна великим розмахом, різноманітністю бойових дій та широким застосуванням різних форм оперативного маневрування. В ході цієї операції були розбиті група німецько-фашистських армій «Північна Украйна», розбиті 32 дивізії, 8 дивізій повністю знищені, звільнені західні райони України і південно-східні райони Польщі.

У Дрогобичі за проведення операції по врятуванню від знищення фашиста­ми нафтових свердловин та нафтопереробного заводу гвар­дії сержанта Крамаренка предс­тавили до нагородження другим орденом Слави.

Ось як це було.

Партизани надіслали командуванню полку точну схему розташування німецького пункту, де було зосереджено управління вибухами замінованих нафтодобувних веж і нафтопереробного заводу, щоб все це підірвати у випадку відступу.

Командир полку сказав:

– Потрібно вирушати негайно, адже німці знають, що вони мають відходити, тому підірвати можуть в будь-яку хвилину до відступу. На завдання краще піти двом групам. Нехай кожна піде своїм шляхом. У випадку невдачі однієї групи, є друга. Зараз: необхідно не тільки підірвати той пункт управління, а й знищити підривників, щоб було нікому підготувати повторне управління.

Звичайно, ми, командиры обох групп, по карті все до крапельки, до кожної стежинки вивчили, – говорив отець Борис, – але й в Балабанівці, й в Дрогобичі, й потім, в мене кожен раз було таке відчуття, ніби я знав цю стежку, ніби вже ходив нею. Звісно, це в душі, не в розумі. В молитві, яка у важкі хвилини невідступно перебувала в мені: Господи, Ісусе Христе, Сине Божий, допоможи мені грішному. Ви знаєте, ось з таким відчуттям я йшов й у цей раз, і там на околиці я побачив кущі шипшини і сказав собі, що за цим кущем є той букер, як вказано в схемі. Закидали ми його гранатами, потім зазирнули всередину. Там було четверо німців, вірніше, те від них залишилось після десятку гранат.

Інша група теж прийшла. Всіх хлопців представили до бойових нагород. Борису далу другу Славу.

На річці Сян

В один з останніх днів Бориса Крамаренко на фронті, на річці Сян в Карпатах, він мав два рази напевно загинути. Тоді він був командиром взводу розвідки. Підійшов до нього ротний командир Абаркін, почав віддавати наказ. Але раптом в метрі від них пролетіла міна. Обидва впали. Борис прийшов до тями й питає:  «Абаркін?» Той мовчить. Підійшов до нього і побачив, що його наскрізь десятками куль прошило, Бориса ж тільки трохи зачепило. А стояли-то вони поряд!

В той же день біжить Борис з автоматом напереваги. Раптом бачить – попереду німці. Помітили, що він зупинився, дали по ньому декілька черг. Впав. Автомат на друзки осколками роздробило, саперну лопатку – теж. А на самому – ані подряпини. Лежить, думає – не хочеться вмирати. Взмо­лився Богородиці, тут думка прийшла, відкотись, мов Борис, разом з речовим мішком в ущелину. Коли котився німці стріляли, але кулі весь час повз пролітали.

Кросно

Після визволення України фронт увійшов в Польщу. В 1944-му 167-ма стрілецька дивізія мала визволити стратегічне місто Кросно, що під Краковом.

В штаб дивізії привели з передової поляка, який, ледве говорячи українською, розповів, що німці замінували місто і готуються висадити житлові квартали в повітря, коли туди увійдуть наші війська і техніка. Чоловік показав на карті, де знаходиться командний бункер і як до нього краще підійти.

Знищити вузол управління вибухівкою пішов взвод лейтенанта Єрошенко Віктора Івановича.

Уночі в густій передсвітанковій пітьмі, трохи в стороні від крутого яру, щоб відволікти увагу противника на себе, наші відкрили по ворожим окопам ураганний гарматний та  кулеметний вогонь. Завдяки цьому розвідники непомітно перейшли лінію фронту, і крутим яром дістались командного бункеру. На відміну від того, що був в Дрогобичі, цей добре охоронявся.

Зав’язався рукопаш­ний бій. Німецький офіцер ки­нувся з ножем на лейтенанта Єрошенка, вдарив його лезом у руку, а потім вдруге замахнувся, щоб нанести смертельний удар в груди. Борис  Крама­ренко вчасно полоснув з автома­та, і німець впав на землю. Але після того, як Борис нажав спусковий гачок, він нічого не пам’ятає – його оглушило.

В ході операції розвідники ліквідували німецьку охорону, підірвали командний бункер, і таким чином врятували місто Кросно від знищення, але взвод втратив п’ять своїх бійців.

Віктору Івановичу Єрошенко було присвоєне звання Герою Радяського Союзу.  За врятування командира та успіш­не проведення операції гвардії сержанта Крамаренка предста­вили до нагородження третім орденом Слави – посмертно.

Борису в цьому бою розривна куля поці­лила в праву ногу вище коліна. Це було останнє найтяжче поранення. Стікаючи кров’ю, солдат втратив свідомість. Вважаючи, що він загинув, його відтягли і заховали в бетонну трубу, де вже лежали тіла полеглих бійців. Бать­кам вдруге надіслали похоронку.

Довго Борис лежав серед мертвих. Вже коли війська взяли Кросно, прибув санітарний обоз, почали витягати тіла і вантажити на відводи, санітари помітили, що в одного бійця сіп­нулись вії, здригнулась рука. Пульс бився і Бориса відправи­ли до шпиталю.

Борис Степанович потім розповідав його однополчани ще довго вважали його загиблим, а Єрошенко, взводний, усе не вірив, довго розшукував його по війні. І таки розшукав, дав телеграму: прилітаю в Київ. «Ну от, стою в аеропорту, бачу — полковник іде. Ге­рой Радянського Союзу, сивий, солідний такий. Поминув мене, а тоді враз обер­нувся: «Борька, ти?!» «Я, Иванович!» Ми обійнялись по-солдатські і поїхали до мене додому.

Після війни польська влада на місті того бункеру поставили пам’ятник полеглим п’яти радянським воїнам за спасіння їх міста. Поставили и запросили батьків сержанта Крамаренко на його урочисте відкриття.

Приїхав в Кросно сам воїн – вся грудь в орденах та медалях. Польський уряд нагородив сержанта вищім бойовим орденом Польської держави.

У шпиталі

Знову воскрес Борис Крама­ренко, але воювати йому більше не довелось. Потяглись довгі місяці лікування спочатку в Польщі, а потім у Донбасі. Три роки тривала подорож по лікарняних палатах. Було зроблено 13 операцій з інтервалами. Але рана гноїлась. Весь цей час Бориса переконували, що ногу треба ампутувати, але мужній солдат не погоджувався і терпляче витриму­вав, коли йому кожного разу хі­рурги чистили загниваючу кістку. Він прагнув поверну­тись додому з понівеченою, але своєю ногою.

На шпитальному ліжку багато малював, адже як людина працьовита, не міг сидіти, нічого не роблячи. Велика Вітчизняна війна забрала з собою життя багатьох людей, а рідні хотіли мати на могилках хоч якісь портрети. Борисові приносили фотокартки, і він робив з них маленькі портрети.

Також під час атеїстичних гонінь в багатьох домах не стало ікон. Отже з часом його попросили зайнятись і іконописом. Спочатку він робив це тайно, але потім всі про це дізнались і за це прийшлось багато зазнати.

Повернення додому

День Перемоги Борис зустрів на шпитальному ліжку, коли йому виповнилось дев’ятнадцять років. Лише через два роки в травні 1947-го інвалід другої групи Борис Крамаренко на милицях з’явився в батьковому домі.

Усю війну Борис Степанович пройшов з вірою в Бога і ще на фронті вирішив: якщо повернеться живим, то служитиме в церкві. Коли тро­хи одужав, почав ходити до Успенської церкви у Бобровиці, хоча й знав, як засилали до Сибіру, на Соловки священників і просто віруючих,  і що в Бобровицькому районі зачинили вісім храмів. Бачив, як на нього, героя Великої Вітчизняної війни, косилась влада, навіть погрожували, називали дисидентом, іншими словами, ворогом. Знав, але не обурювався, лише повторюючи Євангельське: Прости їм, Господи, адже не відають, що роблять.

Спочатку Борис просто співав у церковному хорі і одночасно виконував обов’язки псаломщика, потім став регентом.

Ще одне Господнє благовоління проявилось в Успенському храмі: Отець Борис, аби прикрасити збіднілий за безбожні радянські часи храм, написав декілька ікон. Вони дуже сподобались настоятелю, а потім і владиці Чернігівської Єпархії, який їх і освятив. Також Борис робив розписи храму.

Ікони, написані Борисом Крамаренко розходились по храмах. Одна з них знаходиться у Володимирському Соборі. Це образ Серафіма Саровського. Що цікаво, ніхто не вірить, що він написаний любителем.

У 1950 році одру­жився із сільською дівчиною Параскою Петрівною, що співала на кліросі. Вона чекала з війни батька, а дочекалась чоловіка. Вона стала його опорою, допомагала переносити всі тяготи і нестатки післявоєнного життя. У них народились дочка Галина та син Володя.

Згодом став дияконом. Освячення провів архієпископ Чернігівський Гурій, котрий згодом став Мітрополітом Ленінградським і Ладожським. Це було ворожо сприйнято партійною владою: «Як це так, що така талановита людина додумалась стати церковніком». За Борисом по п’ятах ходили працівники культури і, знаючи, що він вміє грати на багатьох музичних інструментах, пропонували стати директором місцевого Будинку культури. Але Борисові ця ідея була не до вподоби.

Шістнадцять років прослужив отець Борис в Успенскому храмі. Коли прийшов до влади Хрущьов, по країні прокотилась нова хвиля  безбожжя: закривали монастирі, церкви, переслідували священослужителів, всіляко принижуючи та ображаючи. Закрили церкву і в Бобровиці. Це було несподівано та гірко. Ось що розповідав отець Борис про той день:

Бориса Степановича Крамаренко в черговий раз викликали до міськвиконкому. Не встиг він увійти, як йому прямим текстом говорять: «Як хочете, але щоб до вечора вас в храмі вже не було – завтра закриваємо». Вночі до церкви прийшло півтора десятка бабусь. «Станемо на дверях, – міркували вони, – старих зачіпати не наважаться». Але активісти безбожники не подивились на «сивини» – розштовхали жінок і, увірвавшись до храму, почали зривати зі стель ікони. Вранці підігнали техніку і знесли церквушку. На її місці з’явився клуб.

Після цього Борис Степанович з дружиною, сином та донькою переїхав у Бровари. Служив протодияконом спочатку в Троїцькій церкві, а потім у Соборі святих первоверховних апостолів Петра і Павла Української православної цер­кви разом із священиком – теж отцем Борисом, колишнім фронтовиком.

Смерть сина Володі

 Життя прожите нелегке, а найтяжче в ній – втрата сина Володі. Спочатку пішла з життя невістка – молода, красива, улюблена, залишивши чоловікові двох малих діточок. А через деякий час  захворів і син, також раком. Як би перенесли смерть дорогих людей подружжя Крамаренків, якщо б не Божа допомога. Він дав сили все перенести без нарікань на долю і не запитуючи: «За що?» Тому що є в Православ’ї мудрі слова: «Так Богу завгодно», що свідчать про абсолютну довіру людини волі Творця. Він один знає, кому і коли час прийти в цей світ, і коли піти з нього.

Розуміючи це, Степанович не впав у відчай, а ще в часи хвороби чина почав писати ікону – список з образу Пресвятої Богородиці з Божественним немовлям на руках «Аз есмь з вами, и ніктоже на ви». Син Володя помер в пасхальну ніч. Отже невдовзі цю ікону несли попереду похоронної процесії, коли несли тіло Володі до храму. Там вона і залишилась. З того самого часу ікону «Аз есмь з вами, и ніктоже на ви» в будь-який час можна побачити в Броварській церкві на честь ікони Божої Матері «Скоропослушниця».

Радянська влада

Дуже важкими були стосунки отця Бориса, героя Великої Вітчизняної війни, та його сім’ї з радянською владою.

Боліла душа за дочку й сина, які натерпі­лися через свого хоч і геройського, та «не такого» тата. За дружину Пашу, яка ковтнула з ним лиха. Викликали її і до дітей у школу, і в сільраду, і райвикон­ком — вимагали вплинути на чоловіка, щоб не у церкву ходив, а в клуб. Сороми­ли: «Така людина, а займається пропаган­дою релігійних пережитків». В міській раді говорили приблизно слідуючи слова: «Як не соромно жити з таким годувальником. Замість того, щоб служити партії, він ходить по церквах – жебракує». Потім стали залякувати: «Дії Бориса Степановича до добра не доведуть». Дружина трималась молодцем – ніколи не говорила, як їй було тяжко. Потім її залишили в спокої.

А якось з обшуком прийшли – шукали картини, чи не пише на продаж. Так уже заважала комусь за­роблена ним копійка. Хіба їм болить, що він по півроку в госпіталях, операція за операцією, такий слабкий та жовтий, бувало, й хати не перейде, а вона з двома малими дітьми на руках.

А одного разу Борисові Степановичу прийшла повістка прийти до міської ради. Він чомусь одягнув піджак з повним комплектом бойових нагород. Довго прийшлось чекати під дверима – в той день «запросили» багатьох. Один знайомий проходив повз та ледве чутно зауважив: «Вони на вас дуже люті, отже будьте обережні».

«Товариш Крамаренко» – пролунав «металевий» голос з-поза дверей. Коли він увійшов, йому навіть не запропонували сісти. Нагород не було видно з-під плащу. Він так і залишився стояти біля дверей. «Як ви смієте ганьбити радянську владу, Крамаренко, – звернувся до нього секретар, – як фронтовик міг до такого опуститися: співати у церкві!». І тут Борис Степанович не витримав: «На відміну від вас я за владу кров проливав…, – и осікся, тому що відчув себе погано. – Дозвольте, будь ласка, присісти». «Стійте та відповідайте на питання, – вони продовжували його безжалісно «точити», – зараз ми придумаємо, як вас краще покарати». Коли стало зовсім зле, він зняв плащ і присів на стілець. В цю хвилину в кімнаті несподівано настала тиша – всі дивились на ордени. Потім сивий партійний працівник піднявся і ввічливо звернувся: «Борис Степанович, ви вільні, можете йти». На цьому скінчились митарства Бориса Степановича Крамаренка в партійних кабінетах. Більш того, його почали поважати.

Мучеництво завдовжки у життя

За війну Борис Степанович був три рази поранений. Під Кросно було його останнє найтяжче поранення, яке не тільки не дало про себе забути впродовж всіх наступних років життя, а перетворило його на мучеництво.

Рана часто кровоточила. Чим тільки дружина Паша не лікувала цю ногу, толку було мало: то Борис Степанович ніч не спить від болю, то кровотеча відкриється. Кожен рік по шість-вісім разів його клали у лікарню чистити рану. Дружина залишалась на декілька місяців сама з двома маленькими дітьми на руках. Коли ж чоловік повертався, вона вдень  працювала, а вночі робила пов’язки. З бинтами в післявоєнні часи було туго, отже їй доводилось рвати на полоси простирадла і постійно їх прати. Добре, що допомагали батьки.

На своїх двох Борис Степанович пересувався за допомогою костиля і палички до 1995-го, а потім ногу все ж таки прийшлось ампутувати. Повернувся чоловік з шпиталю – і таким здався Параскеві Петрівні маленьким і слабеньким!… Однак, як був героєм, так їм і залишився.

Коли ногу відрізали, отцю Борису прийшлось доводити свою інвалідність. Лікар сказав: мов, першу групу отримаєте лише тоді, коли ми вам відріжемо ще одну ногу і руку. Він мовчки поклонився та вийшов. А дружина вдома говорить: «Треба було не мовчати, а взяти костиль та врізати йому поміж очей, щоб порозумнішав».

Через тривалий час користування важким незручним протезом, вдалось замовити в Германії  легкий та зручний, але й він, бувало, нещадно натирав культю.

В Соборі святих первоверховних апостолів Петра і Павла протодиякон Борис служив до 2005 року, доки міг ходити. Потім він декілька років не вставав  з ліжка, і дружина Паша доглядала його, як робила до цього все своє життя.

Незважаючи на все це, він завжди перебував у доброму гуморі. Дружина Паша так говорила про нього: «Скільки він натерпівся, скільки образ довелося знести від людей… І знаєте — не пам’ятає зла. Ніколи не бачила, щоб розсердився або накричав на когось. Чи то вже благодать на ньому така?»

30 січня 2010 року протодиякон Борис Степанович Крамаренко перейшов з цього життя в вічне. Через три місяці йому мало виповнитись 85 років. На його могилці біля Собору святих апостолів Петра і Павла завжди багато яскравих квітів. Упокой, Господи, його душу…

Укладач оповідання: Кучма Яна Вікторівна (Червень 2016)

Фильми про отця Борисе та матушку Пашу, а також їх фотографії можна подивитить у меню сайта Собору Наш храм – Упокой, Господи їх душі – Протодиякон Борис Крамаренко

В основі розповіді – статті та записи про отця Бориса:

Герой войны гвардии сержант, лейтенант Крамаренко. Литературная запись Карпова Евгения Васильевича
М.Кравченко. Роки бойові… Двічі похований, двічі воскреслий. (газета «Київська правда»)
Раїса Щербакова-Кайдан. Їх поєднали фронтові дороги.
Лена Самохвалова. Меня спасла молитва.
Ирина Ромоданова. Архидиакон отец Борис: «Нет большей любви, чем положить душу за ближнего»
Оксана Лігостова. Три «Слави» і Господня благодать. (Людина і світ. № 6, 1991)
Валентин Ковальский. “Я воевал за Русь Православную”
Александр Андрущенко. Протодиакон Борис КРАМАРЕНКО: “Я похоронен был заживо дважды” (Сайт “Православие в Україні” orthodoxy.org.ua

Просмотры(141)