This post is also available in: Russian

Тропарь, глас 2:

Егда прииде время гонения лютаго,/ тогда явишася подвиги многих./ Ты же, священномучениче Михаиле,/ клевету, узы и страдания от безбожных мучителей мужественно претерпел еси./ Сего ради и Небеснаго Царствия достигнув,/ ныне молишися о душах наших.

Кондак, глас 4:

Явился еси Церкве столп непоколебимый,/ любовию к пастве распаляемь,/ подвигу Пастыреначальника подражал еси,/ бытие Зазимскаго храма соблюдая,/ живот свой Христа ради мученически положил еси,/ Владыку всех моли священномучениче Михаиле,/ веру православную утвердити,/ нам же непоколебимо в истине пребывати,/ и спастися душам нашим.

ЖИТІЄ 

священномученика Михаїла Подільського, пресвітера Зазимського

З благословення Високопреосвященнішого митрополита Бориспільського і Броварського

АНТОНІЯ

Вступ

Нині красується і веселиться славне село Зазим’я, прославляючи в лику святих священномученика Михаїла Под’єльського. Воно щасливе, бо може хвалитися заступництвом свого небесного покровителя. Сила молитви подвижника перед Престолом Божим міцніше за лави воїнів, величні мури та гармати. Вона захищає від підступної злоби ворогів видимих і невидимих, зміцнює дух вірою, надихає на­дією, живить любов’ю, посилає небесні дари, веде до Царства Небесного.

Священномученик Михаїл, пресвітер Зазимський, прославився на цій землі жертов­ним пастирським служінням Церкві Христо­вій. Його подвиг є красномовним свідченням істинної віри, а його віра — це плід чистого євангельського життя. Як Іісус Христос постраждав за воротами Єрусалима за свій народ (Євр. 13:12), так і отець Михаїл, уподібнюючись своєму Божественному Вчителю, постраждав за паству за межами цього села. Тіло мученика знайти не вдалося. Святий таким чином немов висловив бажання залишитися зі своєю паствою душею і тілом.

Разом із теплими молитвами зазимці прино­сять у жертву хваління й умилостивління вічне поминання свого рідного багатостраждально­го пастиря. Ці безцінні дари Богу приклоняють до них Його милосердя та благовоління. Вони вселяють упевненість бути почутими. Тепер вони мають на небесах такого наставника, про якого казав апостол Павло: «Пам’ятайте наставників ваших, котрі проповідували вам слово Боже, і, дивлячись на кончину життя їх­нього, наслідуйте віру їх» (Євр. 13:7).

Духовне зростання

Духовне виховання майбутнього священ­ника проходило у важких матеріальних умовах. Змалку він зазнав випробування бідністю й важкою працею. Але завжди намагався при­ймати все з глибоким смиренням перед волею Божою. Він навчився довіряти Богу, не підда­ватися відчаю і не впадати у нарікання. Ви­пробування лише загартовували твердого, як адамант, майбутнього воїна Христового.

Михаїл Под’єльський народився 21 травня 1878 року в місті Ніжині Чернігівської губернії в родині священно- та церковнослужителів. Його дід священник Тимофій Под’єльський служив у Стародубському повіті, а батько — диякон Стефан Под’єльський — псаломщиком у Ніжині. Мати звали Харитиною Іванівною. Сім’я була багатодітною і налічувала семеро ді­тей, серед яких Михаїл був п’ятим. Його стар­ші брати Олексій і Стефан служили псалом­щиками на парафіях Чернігівської єпархії. Уся його сім’я була справжньою малою церк­вою, де кожен міг сказати: «Я і мій дім служи­тимемо Господу» (Іс. Нав. 24:15). Так змалку майбутній пастир був глибоко воцерковленим і зростав у дусі ревного служіння Богу й лю­дям.

Першим храмом для Михаїла була Богоявленська церква Ніжина, де служив його бать­ко. Тут він прийняв таїнство святого Хрещення 23 травня 1878 року, яке звершив священ­ник Миколай Милієвський. Хрещеним бать­ком був священник Митрофан Затворниць­кий, хрещеною матір’ю — дворянка Наталя Іванівна Заїкіна. У цьому ж храмі Михаїл по­чав опановувати й основи грамоти. Далі отри­мав освіту в Чернігівському духовному учили­щі, де навчався протягом трьох років — з 1889 до 1892 р. Проте закінчити духовну школу не вдалося через скрутне майнове становище, в якому опинилася його сім’я. І Михаїл своєю працею з юнацьких літ намагався допомогти батькові виправити становище родини.

Молитва й надія на Бога стали його єдиною опорою, а життєві випробування збагачували життєвим досвідом і формували його як досвіченого духівника, який знає життя й про­блеми людей. У цих випробуваннях він міг би з мудрим Соломоном сказати: «А душі пра­ведних у руці Божій, і мучення не торкнеться їх. В очах нерозумних вони здавалися помер­лими, і відхід їх вважався погибеллю, і відхід від нас — знищенням; але вони перебувають у світі. Бо хоч вони в очах людей і караються, але надія їх повна безсмертя. І трохи покара­ні, вони будуть багато облагодіяні, тому що Бог випробував їх і знайшов їх гідними Його. Він випробував їх, як золото в горні, і прийняв їх як жертву вседосконалу» (Прем. 3:1-6). На­віть у віці 24 років він не полишав свого бать­ка і все ще проживав у Ніжині поруч з ним, допомагав і підтримував його, виконуючи за­повідь Господню: «Шануй свого батька і матір свою» (Вих. 20:12).

Вже в цей час ми бачимо чесноти юнака: і смирення, і терпіння, і милосердя, і мужність. Ці душевні скарби віри неможливо викрас­ти через погрозу чи навіть страх самої смер­ті. Навіть якщо б хто розірвав самі груди, схопив серце і розривав його потроху, і тоді душа не віддасть ці скарби, тому що це справа твор­чої благодаті Божої, яка і в слабких тілах сильна створювати дивне і неймовірне. Збагаче­ний такими духовними здобутками, Михаїл стає на шлях священницького служіння Церк­ві Христовій.

Жертовне служіння Церкві Христовій

 Послух псаломщика

2 січня 1906 року Михаїла Под’єльського було призначено виконуючим обов’язки пса­ломщика до Різдво-Богородичної церкви села Припутня Борзнянського повіту. Далі він ніс послух на парафіях Ніжинського повіту: в селі Орлівка (16 лютого 1906 року — 31 січ­ня 1907 року), поселенні Носівка (31 січня 1907 року — 2 грудня 1910 року) та села Велика Кошелівка (з 2 грудня 1910 року). 28 квітня 1908 року він був затверджений на посаді псаломщика. Причиною того, що протягом двох років він був лише виконуючим обов’язки, була відсутність у нього базової богословської освіти. Але Михаїл втішався словами Спаси­теля: «Блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне» (Мф. 5: 3).

Служіння у священному сані

Служіння отця Михаїла Под’єльського в ме­жах Чернігівської єпархії з 1911 року в архів­ній справі докладно не відображене. Можна лише вказати, що між 1911 та 1917 роками він був посвячений у сан диякона. Це був час епохальних змін в житті країни: Перша світо­ва війна, а потім — революція і громадянська війна. Після встановлення радянської влади відбувся кардинальний поворот у ставленні держави до Церкви. Почалося не лише мораль­не цькування та економічне переслідування духовенства, а й розгорнулася хвиля терору і масових убивств служителів Церкви. І в цей непростий час отець Михаїл відчув у собі покликання до священницького служіння.

1925 року диякон Михаїл Под’єльський був висвячений у сан ієрея. Сумуючи через те що для цього високого служіння не має по­вної богословської освіти, він укріпляв себе прикладом простих неписьменних апостолів і словами Господа: «Не турбуйтеся заздалегідь, що вам говорити, і не обдумуйте; але, що дано буде вам у той час, те й говоріть, бо не ви бу­дете говорити, а Дух Святий» (Мк. 13:11), і на­самперед пильнував мати чисте серце, бо ві­рив, що саме «блаженні чисті серцем… Бога побачать» (Мф. 5:8).

Місцями служіння отця Михаїла після священницької хіротонії були парафії в Прилуць­кому окрузі: село Гнилиця Турівського райо­ну (до 29 липня 1926 року), села Богданівка та Нова Тарнавщина Бирлівського району (до 12 травня 1927 року), а потім село Смош Прилуцького району. Згодом, він був пере­ведений до села Зазим’я Броварського району Київської області. За одними даними, це ста­лося 1928-го, за іншими —1930 року. У цей час церковних розколів і незгод він продовжу­вав зберігати зв’язок з канонічною ієрархією в особі митрополита Григорія (Лісовського) та архієпископа Сергія (Гришина).

Село Зазим’я стало останнім населеним пунктом на шляху пастирського служіння отця Михаїла й місцем його сповідницького подвигу. Тут він служив у Воскресенській церкві, яка сильно постраждала навесні 1920 року під час збройної сутички місцевих селян з чекістами та червоноармійцями . Оскіль­ки на початку 20-х років у церковної громади були відібрані парафіяльні будівлі, в тому чис­лі й будинок священника, отець Михаїл був змушений шукати притулку в домівках сво­їх прихожан. Прихистком для нього став будинок Литвиненків. У цей час його сім’я складалася з трьох осіб: дружини – Серафими Іванівни 1892 року народження, сина – Феодосія 1921 року народження, та тещі Марії Павлівни Гарбуль 1862 року народження. Ми бачимо, як справджуються слова Іісуса Христа: «Нема нікого, хто зали­шив би дім, чи братів, чи сестер, чи батька, чи матір, чи жінку, чи дітей, чи землі заради Мене та ради Євангелія, і не одержав би нині, в час цей, серед гонінь, у стократ більше до­мів, і братів, і сестер, і батьків, і матерів, і ді­тей, і земель, а в грядущому віці життя вічно­го» (Мк. 10:29-30).

Безбожна влада проголосила основою своєї ідеології матеріалізм і атеїзм, а своєю метою — досягнення загального щас­тя через максимальне матеріальне благопо­луччя. Вона розглядала Церкву, що навчала вірі в Бога й духовному життю, як носительку ідеалів, що перешкоджають здійсненню цієї мети. Тому кожний «служитель культу» ставав ворогом «світлого майбутнього» радянської людини. Але отець Михаїл добре пам’ятав слова апостола: «Вченнями різними й чужими не захоплюйтесь; бо добре благо­даттю зміцнювати серця, а не стравами, від яких не одержали користі ті, що займалися ними. Ми маємо жертовник, від якого не ма­ють права споживати ті, що служать скинії. Так як тіла тварин, кров яких для очищення гріха вносить первосвященник у святи­лище, спалюються поза станом, — то і Іісус, щоб освятити людей Кров’ю Своєю, постраж­дав поза воротами. Отже, вийдемо до Ньо­го за стан, несучи Його наругу; бо не маємо тут постійного міста, але шукаємо майбут­нього» (Євр. 13, 9-14). Тому турбота про чи­стоту віри, достойне звершення Євхаристії та жертовна християнська любов до ближнього стали головними у служінні зазимського пас­тиря, через що й викликав він на себе гнів ра­дянської влади.

У 1930 році отець Михаїл був заарештова­ний за «контрреволюційну діяльність» (зви­нувачувався у протидії колективізації), але знаком того, що пастирська діяльність свя­щенника викликала роздратування комуніс­тичної влади, і миритися з цим вона не мала жодного наміру.

Мученицький подвиг

У 1935 році за ініціативи голови сільської ради та вчителів школи було організовано збір підписів під клопотанням про закриття Воскресенської церкви села Зазим’я. В результаті храм було закрито. Але навколо отця Михаїла, як справжнього пастиря, згуртувалася міцна церковна громада, яка намагалася захисти­ти свою святиню й добитися її відкриття. Від­стоюючи право на повноцінне богослужбове життя, група віруючих ходила навіть до про­курора Української СРР та до Центрального виконавчого комітету. Проте їхні зусилля не дали очікуваного результату. Але, не полишаючи надію на силу Божу, вони укріпляли сер­ця словами пророка Давида: «Одні хвалять­ся колісницями, інші кіньми, а ми хвалимося іменем Господа Бога нашого. Вони хитаються й падають, а ми стоїмо твердо» (Пс. 20:8-9).

Незважаючи на невдачу із відкриттям церк­ви, сповідник отець Михаїл Под’єльський не припинив пастирського служіння, а звершу­вав богослужіння й таїнства по домівках. На них збиралося близько 20-30 осіб, іноді приїжджали навіть священники з навколишніх сіл. Крім Зазим’я він час від часу звершував треби в сусідньому селі Пухівка, свідки зви­нувачення вказували також ще й село Погре­би.

Формально ієрей Михаїл був без парафії, а отже — без місця роботи. Влада почала роз­глядати його як «нетрудовий елемент», що веде паразитичний спосіб життя. У подальшо­му це стало приводом для звинувачення в дармоїдстві, бродяжництві та вимаганні грошей від трудящих. Богослужбові зібрання розці­нювалися як згуртування антирадянських елементів, серед яких проводилася контрре­волюційна агітація проти заходів Комуністичної партії та радянської влади. Згодом проти отця Михаїла були висунуті стандартні на той час звинувачення: агітація проти колгоспно­го ладу, здачі хліба державі, державної пози­ки та податків, дезорганізація села, гальму­вання виконання держпланів, поширення провокаційних чуток про радянську владу тощо. На підставі цього робився висновок, що отець Михаїл є непримиримим ворогом радянської влади. Навіть те, що його син Фео­досій дотримувався посту в школі, викликало роздратування директора і вчителів, оскіль­ки, наслідуючи свої релігійні переконання, він «згубно впливав» на школярів. Воістину, у світла немає нічого спільного із темрявою (2 Кор. 6:14), і якби отець Михаїл належав до цього світу, то світ любив би своє (Ін. 15:19). Але він, натомість, узяв хрест свій — і пішов слідом за Христом.

Християнська любов — це жертовне страж­дання за ближнього. Чим більша християнська любов, тим більші страждання вона приймає. «Хто зійде на гору Господню, і хто стане на міс­ці святому Його?» (Пс. 24:3). Звісно, що горою Господньою псалмоспівець називає Голгофу, а святим місцем — Хресне Дерево, жертовник Нового Завіту, на який Господь приносить вибраних і мужніх вірою.

Шлях на Голгофу, за Христом, як про це про­рокував Ісая: «Він був знехтуваний і умалений перед людьми, муж скорбот, що пізнав болісті, і ми відвертали від Нього лице своє; Він був зневажуваний, і ми ні у що ставили Його» (Іс. 53:3), — це шлях від страждання до страждання, від лихослів’я до паплюження, від заушіння до побиття і аж до добровільного розп’яття. Але цей шлях заради того, щоб яви­ти подвижника у славі Божественного Преоб­раження.

Ворог людського роду після численних пере­слідувань і безжалісної гонитви, розпочинає останню й найлютішу битву проти мужнього зазимського пастиря, в якій і буде посоромле­ний його досконалою жертовною любов’ю.

19 листопада 1937 року новомученик Миха­їл Под’єльський був заарештований. Під час обшуку в нього вилучили паспорт, Чашу для Причастя, наперсний срібний хрест, срібний ківшик та різне листування. Наявність цих речей свідчила, що священник не залишав сво­го пастирського служіння.

У день арешту було проведено допит отця Михаїла та свідків обвинувачення. Із свідченнями проти нього виступили голова сільської ради, директор школи та два колгоспники. І як це не дивно, один із них належав до роду архієпископа Павла (Суботовського, 1771- 1832), коштом якого було збудовано церк­ву в Зазимї. Так ворог роду людського ще­дро засіяв серця людей своїми плевелами, що вони цілком заглушили колись посіяні в них зерна віри.

Під час допитів та очної ставки отець Михаїл не визнав себе винним у жодному із зви­нувачень. При цьому він дуже мудро поводив себе на допитах, де по-християнському відпо­відав на запитання, не виказуючи інших, обе­рігаючи своїх парафіян від можливих переслі­дувань.

20 листопада 1937 року, за результатами слідства, що тривало лише один день, отець Михаїл був «викритий у контрреволюційній діяльності», а його «соціальна небезпечність» вважалася доведеною. При цьому, незважаючи на вилучені при обшуку листи, у звинувачувальному висновку констатувалося, що ре­чових доказів по справі немає.

Доля священномученика Михаїла, пресві­тера Зазимського, була вирішена того ж дня, 20 листопада. На підставі статті 54-10 Кри­мінального Кодексу УРСР, Трійка при Київському обласному управлінні НКВС УРСР винесла вирок: священика — розстріляти, особисте майно — конфіскувати. До його виконання отцю Михаїлу довелося чекати ці­лий тиждень: його життя було насильниць­кі обірване 27 листопада 1937 року о 24 го­дині. Ймовірним місцем поховання стала ділянка «спеціального призначення» у Биківнянському лісі, яка служить братською могилою десяткам тисяч жертв сталінських репресій.

Так увінчався мученицьким вінцем земний шлях зазимського пресвітера Михаїла ГІод’єльського. Йдучи за Христом у виконанні Його за­повідей, він приєднався до сонму тих, хто не відрікся від Господа і пішов заради Нього на мучеництво і смерть. Прожите ним життя ста­ло співзвучним словам апостола Павла: «Бо для мене життя — Христос, і смерть — надбан­ня» (Фил. 1:21).

Закінчення

Смерть мучеників — це велика і славна пере­мога. Їхньою кров’ю стоїть незламно і укріплю­ється земна Церква Христова. Кожний новий мучник — це нова Пасха, це радість великої істини Воскресіння Христового, пісня торже­ства любові над ненавистю, життя над смертю: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть по­долав, і тим, що в гробах, життя дарував!».

Тільки той Христовий, хто уподібнюєть­ся Йому особистим життям. Христос навчає: «Хто хоче йти за Мною, нехай зречеться себе, і візьме хрест свій, і йде за Мною» (Мк. 8:34).

Священномученик Михаїл, пресвітер Зазимський відповів згодою на це запрошення. Він пішов за Христом. І дійсно, він зазнав і зра­ду, і голгофу, і свій Фавор. Він не питав: «Чому так?». Він зберіг любов на землі й добровіль­но віддав Богу серце, щоб через нього Господь спас тих, які ще не думають про життя вічне. Він міг би разом із священномучеником Ігнатієм Богоносцем сказати: «Дайте мені бути їжею звірів і за допомогою їх досягти Бога. Я пшени­ця Божа: нехай зітруть мене зуби звірів, щоб я став чистим хлібом Христовим. Краще при­ласкайте цих звірів, щоб вони стали труною моєю і нічого не залишили від мого тіла, щоб по смерті не бути мені будь-кому тягарем. Тоді я буду істинно учнем Христа, коли навіть тіла мого світ не бачитиме».

Життя і подвиг зазимського священному­ченика у служінні Церкві Христовій є прикла­дом для священників, бо служіння починаєть­ся зі згоди на голгофу і голгофою закінчується. Це приклад для всіх, хто бажає йти за Хрис­том і наслідувати життя вічне. Тому «будемо… безустанно приносити Богу жертву хвали, тобто плід уст, що прославляють ім’я Його» (Євр.13:15), за великий дар, що Ним ми обдаровані, промовляючи чисту і теплу молитву. «Святий священномучениче Михаїле, моли Бога за нас!».

На спомин батюшки Михаїла, розстріляного безбожниками-більшовиками в 1937 році

Паплюжилась Христова Церква,

розперезалось мракобісся…

Живе й святе ставало мертвим

від рук безбожних комуністів.

Вживляли в людську кров і мозок

Зневагу в Бога й віру — злісно!

Вживляли страх, і смерть, і морок.

Уже було і суму тісно…

* * *

Спіткало й нашу церкву лихо.

Із царства темряви полізли

іуди, каїни. Брехливі

надряпавши доноси, гризли

в тортурних допитах щоденно

священника невинну душу.

He вирвали, не затруїли

духовність в мученика Михаїла.

Господь давав незмірну силу.

Тримали ангелові крила.

Молилися дружина, мати,

в сльозах дитя, в страху — громада.

Та з вірою в Христа — смиренно

за Православну Церкву нашу

він допивав Христову Чашу

і… був осуджений на розстріл!..

Опівночі — кровавий постріл…

Життя обірвано!.. Трагічно…

Журба у споминах щодалі

не розгубилася в печалі,

а виросла у пам’ять вічну.

Дух батюшки присутній в храмі,

він молиться за нас, він з нами.

Молитва йде від Божого престола.

Безсмертна й вічна Церква є Христова.

Хай буде вічна, світла

пам’ять духівнику і мученику

нашому батюшці Михаїлу.

 

ЩИГОЛЬ Ольга,

село Зазим’я 27.11.2020 р.

Довідка-характеристика на Михайла Под’єльського, видана Зазимською сільською радою, 1937 р.

 

Витяг з протоколу засідання Трійки НКВС, 1937 р.

Витяг з акта про розстріл Михайла Под’єльського, 1937 р.

Зазимський храм у 40-50-х роках ХХ ст.

Джерело: Книга “Житіє священномученика Михаїла Под’єльського, пресвітера Зазимського”. Видавничий відділ Української Православної Церкви. Київ. 2021

Просмотры(215)