М.Кравченко. Роки бойові… Двічі похований, двічі воскреслий. (газета «Київська правда»)

Дважды похоронен - дважды воскресЯкби не війна, то Борис Крамаренко безперечно був би професійним музикантом чи художником. У рідному селі Ярославка, що на Чернігівщині, хлопець закінчив 7 класів і поступив у Київське музичив училище. Лише рік навчався, а потім — війна. За­няття припинились. Сісти у вагон на було можливості, і хлопець по шпалах, подолавши відстань понад 70 кілометрів, прийшов до своєї домівки.

Коли у серпні 1943 року наші війська визволили від гітлеровців село, мобілізували на фронт й 17-річного Бориса. У запасно­му піхотному полку пройшов короткочасний курс солдатсь­кої науки стріляти першим но­мером з дискового кулемета, «Дегтярьова». Потім форсував Дніпро в районі Пущі-Водиці. З боями полк від Києва просувався до Фастова, Білої Церкви, Таращі. У засніжену зиму 1944-го дійшов молодий воїн до Корсунь-Шевченківського. де на той час наші війська створили для гітлерівців другий Сталинг­рад, оточивши одну танкову і десять піхотних дивізій.

17 лютого німці кинулись на прорив, щоб вирватись із смертельного кільця. Танки з десантниками на броні посу­нули долиною у західному напрямку. Борис Крамаренко із помічником Іваном Войтенком, знаходились в окопі кулеметом у другій лінії оборо­ни. Вони бачили, як броньова­ні машини зім’яли першу лі­нію оборони. Танки робили різкі повороти біля окопів, за­гортаючи в землю наших бійців. І раптом «Тигр» посунув на окоп, де знаходився Борис зі своїм напарником, який за­ряджав диски. Іван, щоб уник­нути зустрічі з танком, виско­чив з окопа і тут же був про­шитий кулями. Борис причаїв­ся з протитанковою гранатою. Здригалась земля. Величезна машина з хрестами наближа­лась. Борис, напружившись, з усієї сили жбурнув гранату під гусеницю. Пролунав вибух. Траки роз’єднались, танк, розвернувшись, присипав землею в окопі Бориса Крамаренка. Танкісти   відкрили   нижній люк, і німці з якимись папка­ми   документів   намагались втекти.

Неподалік височів пагорб, де був розташований команд­ний пункт командира дивізії. Там перебував на той час відо­мий військовий кореспондент Костянтин Симонов. Комдив бачив двобій солдата з «Тиг­ром», наказав офіцеру та сол­датам, взяти у полон танкістів, відкопати і привести до нього відважного воїна. З’ясувалось потім, що полонений екіпаж мав при собі цінні документи.

За цей подвиг відважного І солдата було представлено до першої нагороди — ордена Слави, а Костянтин Симонов написав у бойовому листку та і у фронтовій газеті розповідь, як боєць підбив,танк.

Борис одержав новий кулемет, іншого помічника і знову пішов на бойову позицію. На тій ділянці, де він прицільно стріляв по фашистах, ворожа піхота так і не зуміла прорватись з оточення. Вже другого дня командир роти представив рядового Крамаренка для на­городження медаллю «За від­вагу».

З тяжкими боями фронт ко­тився на захід. На Вінниччині біля села Балабанівка підроз­діл потрапив у оточення. На світанку прийняли рішення вирватись із смертельного кільця. Наші бійці пробира­лись узліссям по глибокому снігу і натрапили на кулемет­ну точку. Командир послав од­ного солдата, щоб той грана­тою знищив ворожу обслугу. Воїн поповз по глибокому снігу. Йому вдалося наблизитись лише на кілька десятків метрів. Німці помітили і чергою розстріляли. Виконати доручення поповз з лівого боку інший солдат і теж загинув. Третьому довелося виконувати бойове доручення Борису Крамаренку.

— Ось прийшла моя смерть, — промайнула у солдата думка. Перехрестився, взяв за орієнтир дерево і поповз по снігу, щоб наблизитись до кулеметника з тилу. Це йому вдалося. Жбурнув гранату, знищив ворожу обслугу. Підрозділ вир­вався із смертельного кільця. Бориса було поранено. Його непритомного підібрали санітари, відправили до шпиталю. А у підрозділі вважали солдата за­гиблим, представили до наго­родження посмертно медаллю «За бойові заслуги», батькам по­хоронку надіслали. У селі Балабанівка, при визволенні якого від гітлерівців загинуло в бою майже 300 наших бійців, похо­вали всіх у братській могилі, де у переліку полеглих і прізвище Бориса Крамаренка записали.

Після шпиталю знову Борис потрапив на фронт, одержав звання гвардії сержанта, став командором відділення полко­вої розвідки. У Дрогобичі за проведення операції по врятуванню від знищення фашиста­ми нафтових свердловин та нафтопереробного заводу гвар­дії сержанта Крамаренка предс­тавили до нагородження другим орденом Слави.

Наприкінці 1944-го року фронт наблизився до стратегіч­ного міста Кросно, що під Кра­ковом. Німці замінували все і готувались висадити житлові квартали в повітря, коли туди увійдуть наші війська і техніка. Командир взводу лейтенант В.І. Єрошенко наказав Борису Крамаренку взяти своє відді­лення розвідників і відправи­тись разом з ним, щоб знищити вузол управління вибухівкою.

Уночі розвідники непомітно перейшли лінію фронту, а на світанку, нарешті, натрапили на приміщення, де були пекельні машинки. Зав’язався рукопаш­ний бій. Німецький офіцер ки­нувся з ножем на лейтенанта Єрошенка, вдарив його лезом у руку, а потім вдруге замахнувся, щоб нанести смертельний удар в груди. Гвардії сержант Крама­ренко вчасно полоснув з автома­та, і німець впав на землю. Роз­відники врятували місто від знищення. Бориса Крамаренко в цьому бою розривна куля поці­лила в праву ногу вище коліна Стікаючи кров’ю, солдат втратив свідомість, а бойові друзі вважали, що вій загинув, відтягли до бетонної труби, де вже лежали тіла полеглих бійців. За врятування командира та успіш­не проведення операції гвардії сержанта Крамаренка предста­вили до нагородження третім орденом Слави. Посмертно, Він потрапив у списки загиблих при визволенні міста Кросно, а бать­кам вдруге надіслали похоронку про загибель сина. Борис довго лежав серед мертвих. Доки санітари не зверну­ли увагу, що в одного бійця сіп­нулись вії, здригнулась рука. Пульс бився і Бориса відправи­ли до шпиталю.

Знову воскрес Борис Крама­ренко. Потяглись довгі місяці лікування спочатку в Польщі, а потім у Донбасі. Увесь час гноїлась рана. Лікарі пропону­вали ампутувати ногу, але мужній солдат терпляче витриму­вав, коли йому кожного разу хі­рурги чистили загниваючу кістку, робили з інтервалами 13 операцій. Він прагнув поверну­тись додому з понівеченою, але своєю ногою. На шпитальному ліжку багато малював, адже крім музичних здібностей мав і до цього хист.

Лише в травні 1947 року інвалід другої групи Борис Крамаренко на милицях з’явився і в батьковому домі в селищі Бобровиця. Усю війну Борис Степанович пройшов а вірою в Бога і ще на фронті вирішив: якщо повернеться живим, то служитиме в церкві. Коли тро­хи одужав, почав ходити до Успенської церкви у Бобровиці, співав у церковному хорі, робив розписи храму, малю­вав ікони, У 1950 році одру­жився із сільською дівчиною Параскою Петрівною. Згодом став дияконом – помічником Священика.

Отець Борис грає на піані­но, акордеоні, скрипці, гітарі, балалайці. Коли войовничі атеїсти закрили у Бобровиці церкву, він з дружиною, сином та донькою переїхав на постійне проживання у Бровари, служив протодияконом спочатку в Троїцькій, а нині – у Петропавлівському храмі Української православної цер­кви разом із священиком, тож отцем Борисом, колишнім фронтовиком.

Болять у отця Бориса фрон­тові рани. До цього часу у шиї стирчить осколок фашистської міни. 50 років гноїлась і не за­живала рана на нозі. Лише п’ять років тому у Броварській лікарні, коли процес загниван­ня кістки почав прогресувати, довелось ампутувати праву йо­гу вище коліна. На Подолі на протезному заводі зробили от­цю Борису «ногу», але важить вона майже вісім кілограмів і ходити на ній важко.

Своєрідний подвиг добро­сердечності і турботи здійснила дружина отця Бориса – Па­раска Петрівна. Вона завжди була опорою для чоловіки.

Вдома отець Борис ходить з паличкою і милицею, а коли потрібно проводити в храмі Божу службу, одягає протез, обрядове, вбрання. Чотири ро­ки тому під час служби в храмі протез намуляв культю і по­текла на підлогу кров. У вівта­рі отцю Борису стало зле. Жінки замість бинтів прино­сили йому свої хусточки. Отця Бориса відвезли до лікарні. А віруючі згодом написали листа на підприємство до Німеччи­ни, щоб там зробили отцю Бо­рису зручний протез. Таки ж і зробили, та ще й безплатно «ногу» фронтовику, яка ва­жить лише два кілограми.

У 60 та 70 роки, коли фрон­тові побратими частіше зустрі­чались, отець Борис побував у Балабанівці, де його урочисто вітали. А потім стерли на брат­ській могилі прізвище Крама­ренка. Їздив отець Борис і до міста Кросно на свою другу братську могилу, де теж було викарбувано його прізвище серед загиблих. Поляки спеці­ально влаштували йому почес­ну варту, вручили орден. Зуст­річався колишній фронтовик зі своїми командирами, котрі теж вважали його загиблим.

Борис Степанович Крама­ренко – єдиний серед свя­щеннослужителів не лише у нас в Україні, а й у країнах і СНД, повний кавалер ордена Слави. Відважний фронтовик має також дві медалі «За від­вагу» та три «За бойові заслу­ги». За бої в Карпатах на Дуклинському перевалі його на­городжено  чехословацьким орденом. Одержав отець Бо­рис також президентський хрест та відзнаку митрополи­та православної церкви – воїнський хрест Святого Дмитра Солунського четвер­того ступеня. Таку нагороду в Україні мають лише двое свя­щеннослужителів.

Прикро, але цю розповідь про мужню і скромну людину хочу закінчити Із докором на людську черствість стосовно колишнього воїна. Інвалідом II групи Борис Степанович став ще у роки війни. П’ять років тому Йому ампутували праву ногу, але чиновники від меди­цини за весь цей час так і не знайшли можливість переглянути інваліду трупу.

М. КРАВЧЕНКО.

Просмотры(17)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *