Оксана Лігостова. Три «Слави» і Господня благодать. (Людина і світ. № 6, 1991)

До 50-річчя початку Великої Вітчизняної війни

Сказано в Євангелії від Іоанна: «Прийшов до своїх, і свої його не прийняли». Борис Степанович Крамаренко повернувся з війни повним кавалером ордена Слави, але свої його не прийняли. Бо вчорашній фронтовик, орденоносець пішов працювати регентом у церковний хор. Так і жив, чужий серед своїх, навіть уже й звикнувши до того, що хоч і герой – та «не такий». І не мав у серці зла на рідну матір-Вітчизну, яку захищав зі зброєю в руках, за яку кров проливав і для якої все-таки аж і донедавна пасинком залишався, не сином.

Оксана ЛІГОСТОВА

Історія із царини містики. Років уже через тридцять після війни одержав з Польщі листа, в якому повідомлялося, що він, Борис Крамаренко, полеглий у боях за визволення Польщі від фа­шистських загарбників, похований у місті Кросно, за могилкою доглядають. Спи­сався з поляками, поїхав дивитися свою могилку.

Взагалі-то за війну його ховали двічі. Дві похоронки приходили в хату, двічі мати по ньому відголосила. І могили в нього дві — одна в Польщі, а друга в селі Балабанівці, що на Вінниччині. Там теж на пам’ятнику серед інших вибите його ім’я.

— Що стосується містики, то я тобі так, дорогенька, скажу: на війні стільки було історій, схожих на мою, і хто їх коли лічив, отих синів чоловічеських, воскреслих із мертвих! Ось, дай-но руку… — і я, наче той Фома Невіруючий, вкладаю персти в рани.— Оця, на нозі, не зажила й досі, одинадцять операцій переніс, а все не загоюється. У госпіталі уколами запалення, температуру знімуть — і далі живу.

Це, найтяжче, поранення дістав уже під кінець війни, в тому бою, де врятував життя Герою Радянського Союзу. Запи­ши: Єрошенко Віктор Іванович. Він тоді, в сорок четвертому, командував взво­дом розвідки. Це було в тому самому Кросно, в Польщі, де могилка моя.

Якось в тилу у ворога зав’язався рукопашний бій, і я помітив, що на мого взводного кинувся німецький офіцер з ножем. Натиснув на спусковий гачок свого автомата… Далі не пам’ятаю. Пора­нило, і наші, відходячи, вирішили — мертвий. Разом з іншими загиблими заховали в якусь бетонну трубу. Аж через три дні, коли війська взяли Кросно, прибув санітарний обоз, почали витягати трупи і вантажити на відводи. А я чи то рукою зворухнув, чи то повіки стріпнули­ся… Ну, потім госпіталі, операції. А додо­му вже похоронка пішла: наші, повернув­шись із завдання, повідомили — загинув. Єрошенко, взводний, якому я життя врятував, усе не вірив, довго розшукував мене по війні. І таки розшукав, дав телеграму: прилітаю в Київ. Ну от, стою в аеропорту, бачу — полковник іде. Ге­рой Радянського Союзу, сивий, солідний такий. Поминув мене, а тоді враз обер­нувся: «Борька, ти?!»

Щось я тонкосльозий став. А на війні, повіриш, ніколи не заплакав і не боявся нічого. Так і прозивали: «Борька храбрый». На фронт сімнадцятирічним пішов, смерть — то було не про мене. А ще хрестик материн мав на собі, а від усякої біди молитву знав — «Богородице діво». І чомусь впевнений був, що не вб’ють.

Якось проривалися ми з оточення… Та ти почекай, не пиши, потім запишеш. Це під Балабанівкою було, де друга моя могила.

Ідемо лісом, загін чоловік із п’ятдесят, і наражаємось на кулеметне гніздо: німці окопались і прострілюють дорогу. Ко­мандир наказує одному: вперед! Пробіг кілька метрів — і чергою скосило. Другому: давай! Пробіг — і впав. Ну, Крамаренко, давай ти! Пірнув я у сніг і поповз. Повзу наосліп, тримаючи курс на най­ближче дерево. Там огледівся — і знову поповзом, до другого дерева. Так і до­плазував до окопу. Не помітили! А коли кидав гранату, ще роздивитися встиг, як вони там влаштувалися з комфортом: окоп із середини смугастими сінниками вистелений. Пригнувся, почув, як рвону­ло і як наші «ура!» загорлали. Влучив, значить. Вийшли ми тоді з оточення, хоч нас вважали загиблими, уже й похоронки встигли розіслати.

Так, у Бога вірую змалечку, батьки виховали у вірі. Як було мені воювати, питаєш, знаючи Божу заповідь «Не убий»? На війні інша заповідь: хто з ме­чем прийшов, від меча загине. А Бога я на війні не забував. Як випаде вільна часина — біжу до церкви просто з пере­дової. На прифронтовій території було багато діючих храмів: Сталін у тридцять сьомому церкви позакривав, а німці дозволяли служити.

Під Корсунь-Шевченківським це було, де наші оточили більше десяти фа­шистських дивізій. Тримали лінію оточен­ня, щоб німці не вирвалися з «котла». Як зараз пам’ятаю: кукурудзяне поле, сірий світанок, лежу в окопі в обнімку з куле­метом. Аж раптом бачу, наші побігли з першої лінії оточення (а я другу лінію тримав). Одразу постріли з тилу — це офіцери по них, по наших же, стріляють. Зупинились, побігли назад. Вияви­лося, німецькі танки прорвали оточення. «Тигри» йдуть, а на них десантники — здалеку чути, власівці, бо по-нашому лаються. Під’їде танк до окопу, де­сантники згори автоматами та-та-та-та, а танк іще й проїдеться гусеницями туди-сюди, загорне окоп і зрівняє із землею…

Аж ось «тигр» суне просто на наш окоп. Десантників, слава Богу, на ньому наче не видно. Ближче, ближче… і рап­том у мого другого номера, Войтенка Івана, не витримали нерви, підхопився на ноги і вискочив з окопу. Зовсім недалеч­ко й відбіг, упав на сніг ницьма. Ех, думаю, Войтенко  Іван, вчили ж тебе вчили, що від танка бігати діло даремне… Підпустив «тигра» зовсім близько, а як він поліз гусеницею на бруствер — кинув протитанкову.   «Тигр»   спалахнув,   але встиг іще провернутися кругом себе, загортаючи землею окоп… Розгребли, відкопали аж потім. «Молодец солдат, остался жив под немецким танком! Бери на плечо свое оружие — и к комдиву!» Господи, та я ж грязюкою й снігом обліплений з голови до ніг, а від «ору­жия» тільки назва й лишилась — геть покорчило мого Дегтярьова. У такому геройському  вигляді  й  постав  перед командиром дивізії. Його КП був зовсім поряд, і комдив, виявляється, бачив, як я розправлявся з «тигром». Та ще в танку якісь дуже цінні папери знайшли… Сло­вом, тут же, на КП, вручили орден — першу мою «Славу». І кулемет видали новенький, і дисків до нього. Ввечері знову відбивав атаки противника, а на ра­нок одержав іще медаль — «За відва­гу». Потім дізнався, що тоді на КП був і письменник Костянтин Симонов. Він теж бачив мій поєдинок з танком, і «по гарячих слідах» написав про мене заміт­ку до дивізійної газети. Це і був на війні мій найщасливіший день.

…Якщо не рахувати замітки письмен­ника Симонова, преса не балувала Бори­са Степановича увагою. Була, правда, якось невеличка стаття в газеті, звалася «Солдатські ордени». Там згадано бойо­ве хрещення на Дніпрі і те, як визволяв Київ, Фастів, Білу Церкву, як воював у Карпатах, у Польщі. Життєпис уриваєть­ся одразу з Перемогою: дияконська ряса, церковний хор не «вписувались» у портрет.

Втім, Борис Степанович і сам не згірше за журналістів навчився розрізняти, що «для преси» і що — «не для преси». Навіть фронтові друзі, з якими часто зустрічався по війні, не знали, що «Борь­ка храбрый» — диякон і співає в церкві. Не казав,— не зрозуміють. До віруючих ставлення було відомо яке: або диси­дент, або не всі вдома. І коли запрошува­ли виступити перед піонерами зі спогада­ми про війну, теж чудово розумів, який Крамаренко потрібний підростаючому поколінню, що житиме вже при комуніз­мі, а який, навпаки, ідеологічно шкідли­вий. «Пристосовувався», одне слово, як і вся церква, до нашої радянської дійсності.

«Пристосуватися» виходило не завжди.

Боліла душа за дочку й сина, які натерпі­лися через свого хоч і геройського, та «не такого» тата. За дружину Пашу, яка ковтнула з ним лиха. Викликали її і до дітей у школу, і в сільраду, і райвикон­ком — вимагали вплинути на чоловіка, щоб у церкву не ходив, а в клуб. Сороми­ли: «Така людина, а займається пропаган­дою релігійних пережитків». А якось з обшуком прийшли. Він же у неї не тільки до співу і музики мас хист (грає на піаніно, акордеоні, гітарі, скрипці), а ще й талантом до малювання Бог обдарував. От і шукали картини — чи, бува, не пише на продаж. Так уже заважала комусь за­роблена ним копійка. Хіба їм болить, що він по півроку в госпіталях, операція за операцією, такий слабкий та жовтий, бувало, й хати не перейде, а вона з двома малими дітьми на руках.

Роздивляюсь оте «крамольне» малювання. Христос у Марфи і Марії, Богоматір з дитям… І не можу повірити: професійна робота, аби так малювати, треба вчитися…

— А ти,— сміється,— як зайдеш до нашої церкви, запитай у людей: хто все отут розписав? Мої ікони, дорогенька, не лише у Броварах — кругом по храмах висять. Є навіть одна у Володимирському соборі в Кисві. Як зайдеш, біля входу праворуч. Святий Серафим Саровський, той, котрому Ісус Христос сім разів являвся. Хто не знає, чиєї роботи ікона, каже — Васнецов.

Дружина Паша Петрівна зацитькувала чоловіка: годі тобі вже хвалитися. Ой і тягали ж його через оте малювання по інстанціях… Перед танками не пасував, а в начальницьких кабінетах не знав, де й сісти, як і стати. Вони такі високі, ти перед ними — комаха, що захочуть, те з тобою й зроблять. Мабуть, у ньому цей страх іще з дитинства засів, коли з його рідної Ярославки, що на Чернігівщині, людей на Соловки забирали. Ні за що — за віру. Якось для хоробрості надів ордени. «Ну что, долго еще будешь свои кресты рисовать?» — «Вибачте, мені сто­яти важко»,— сів і плащ зняв. Замовкли, зашепталися, почали папірці на столі перекладати…

Начальства набачився усякого. Ніколи не забуде однієї начальственої дами з Бобровицького райвиконкому, де п’ят­надцять років дияконом служив, Ручкіної Галини Кіндратівни. При ній із 15 церков у районі залишилося тільки 7. Якось викликають у райвиконком, до Ручкіної. Як собі хочете, каже, а забирайтеся з церкви, завтра закриваєм. Нічого й слу­хати не схотіла, вночі до храму зійшлося з півтора десятка бабусь: станьмо, гомо­нять, на дверях, старих займати не насміляться. Наївні… Розштовхала Ручкіна горе-захисниць, увірвалася до храму, власноручно знімала ікони й скидала в купу. А назавтра підігнали техніку і знесли, й сліду не лишилось. Тепер кажуть, церква якась особлива була, рідкісна. Ніби й відбудовувати надума­лись, та це ж які гроші…

Недавно їздив у Бобровицю у справі — клопотатися, щоб колись відібраний під клуб храм повернули віруючим. Клуб той однаково зачинений стоїть. Зайшов у райвиконком — аж там Ручкіна Галина Кіндратівна, яка при Хрущові церкви ліквідовувала. Відає охороною пам’ятни­ків. Зайшов, привітав з новим призначен­ням. А вона й досі не вірить, що погане щось робила. Нову тепер «должность сполняє».

…Потім ми стояли з Пашею Петрівною у маленькій Броварській церкві, схожій на звичайну хату, під благоліпними обра­зами, писаними рукою Бориса Степано­вича. «Христос воскресе»,— виводив хор, що приїхав з нагоди Великодня аж із самого Киева. Професіоналам ревно вто­рував хор тутешній, самодіяльний. Розчу­лено схлипували бабусі. А Паша Петрівна шепотіла мені на вухо: якось Борису Степановичу робили дуже серйозну опе­рацію, а вона молилася за нього і розкри­ла навмання Євангеліє, дивиться, аж там написано: «І покладе лікар на болящого руку, і здоровий буде». Отоді вже точно знала, що все минеться. Боже мій. Боже мій, скільки він натерпівся, скільки образ довелося знести від людей… І знаєте — не пам’ятає зла. Ніколи не бачила, щоб розсердився, на когось накричав. Чи то вже благодать на ньому така?..

Борис Степанович у дияконському облаченні кульгав по церкві, кадив лада­ном до ікон, а підійшовши ближче, нахилився, запитав: ну як, подобається живопис? І потім, уже після служби, провівши через притвор, щоб показати зблизька розпис олтаря (сюди тобі не можна, ти так, з порога подивись), усе допитувався: ну, як?

Зав’язавши в торбинку крашанок і свя­ченої паски, проводжали на електричку. Вона гуркотить у них попід самими вікнами. Говорили про Єльцина й Горба­чова, про греко-католиків і автокефалістів, і чи надовго, на його думку, нинішня «мода» на церковне, і чи врятує релігія душу народу. Про те, чим було б його, Бориса Степановича, життя без війни і чим було б воно без віри. А я все чекала, що він скаже: де ти, дорогенька, раніше була зі своїми запитаннями? Чому аж тепер знадобився Крамаренко, а ще ж недавно скоса позирали і на нього, і на його солдатські ордени. Так і не сказав. Здається, не мав і на думці. Може, і правду казала Паша Петрівна — благо­дать на ньому така.

Бровары, Київ

Просмотры(18)

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *