This post is also available in: Russian
Розповідь матушки Параскеви, дружини покійного протодиякона Бориса Степановича Крамаренко, що похований біля нашого храму, є доповненням і пробовженням статті “Борис Степанович Крамаренко – історія життя”.
Дитинство
Це дуже цікаво, як же мене Господь вів до того, що мені доведеться доглядати отця Бориса. Все не так просто, наче таке підготування було.
Я жила в селі Стара Басань. Тата забрали на фронт. Коли війна кінчилась, сповіщення прийшло, що він вбитий. Ми плачемо. Я ще мала була, дідусь та бабуся живі. Мама через деякий час вийшла заміж – вже в неї своя сім’я була. А я весь час чекала на тата. У всіх подружок моїх брати поприходили, батьки поприходили, а у мене ні. Дівчата мої поїхали вчитися, і я говорю дідусю, й бабусі, що теж хочу. А вони мені кажуть: «Паша, на кого ж ти нас покинеш?». Я тоді встала і сказала: «Я вас не покину». Так прийшлось мені бути дома.
Ще біля нас Володя жив. Він приїхав з фронту, у нього обох рук не було і обох ніг. Так це тяжко було, а мені хотілось когось доглядати. Жінка у нього молода була, гарна, і він дуже боявся чимось досадить їй. Жаль так було на нього дивиться. Ось я візьму вдома молока, ще чогось наготовлю і біжу, його провідаю.
Я пам’ятаю, коли я була дитиною, так люди милосердні були. Мої бабуся та дідусь так жили, що в них корова була. Бувало, бабуся напече пиріжків на сметані чи ще чогось, дасть молока і каже мені: «На, неси. Там тітонька живе бідна» або «Паша, піди до них, вони нещасні такі». От я вранці бігаю, розношу.
Вони мене так привчили до такого життя милосердного, і мені дуже подобалось так жити. Інакше я не можу. Я, як не дам щось, так мені якось не по собі. Хочеться, щоб всі люди розуміли, що земне життя коротеньке, і що це не кінець, що нам йти у вічність. Бо коли не розумієш, хочеться щоб все було тут, щоб і грошей було багато і всього іншого.
Такими різними скорботами Господніми я була готова до того, що мені в свій час прийшлось ходити за отцем Борисом.
З Борисом ми познайомились вже після війни. Тоді хлопці та дівчата ходили гуляти. Ніхто тоді в клуб не ходив, а збирались на дворі – гармошка грає, гітара, балалайка. А я ще була меншенька, так мене дідусь не пускав дуже гуляти. Коли ж збирались близько до нас, дідусь казав: «Ну, біжи, внученька, біжи, тільки ж ти не довго». А я йому: «Добре». Я прибіжу, а там дівчата грають. Я вміла грати на гітарі і балалайці, то й мене просили грати. Коли мені потрібно було вже додому йти, дівчата говорили: «Паша, ну ще трошки. Зараз підемо дідуся попросимо, щоб ти ще в нас погуляла». Ну, це ж приїжджав і цей хлопець Борис з Ярославки. Так ми й познайомились. Хоча мені тоді ще до хлопців діла не було.
Якось пам’ятаю, дідусь мені заказав туфельки. Тоді ж нічого не було в магазині. Боже, я так зраділа! А на дворі всі ж дівчата дорослі були – і по двадцять, двадцять п’ять років, і хлопці були дорослі. Вони мені кажуть: «Паша, а ти вмієш танцювати?» Я кажу: «Вмію». «А співати?» «Вмію» «Ну, а що тобі зіграти?» «Ой світиться, світиться половина місяця». І вони починають грати. А я кажу: «Та дайте мені платочок». Я потанцювала трошки, тоді – хлоп! – встала. Вони: «Чого ти?» Я кажу: «Мені дідусь сказав, щоб я туфлі жаліла і не подряпала». Тоді я швиденько скидаю туфлі, ставлю біля дівчат, і вже боса побігла танцювати швидко так. Вони кажуть: «Авжеж тепер ти бистріша».
Ось так дитинство пройшло, слава Богу.
Моя сім’я віруючою не була. Коли я ще мала була, церква у нас закритою стояла. Ми з іншими дітками заходили туди, де вівтар був. Потім там клуб зробили, і ми навіть танцювали в вівтарі. Коли я вже зрозуміла, що це таке було, то і плакала, і сповідалася, але це не наша вина була.
А тоді вже, коли ми повінчалися з отцем Борисом, у нього була тьотя дуже хороша – чистого, святого життя. Я, бувало, тільки на неї подивлюся, наче вся оновлювалася. Вона мені багато чого розповіла.
Подружнє життя
Коли ми мали повінчатися з Борисом, прийшов його тато та й каже: «Паша, Борис же у нас каліка». А я відповідаю: «Добре, я буду за ним ходити». Не розуміла, що на мене чекає. Було важко, тому що тоді після війни ані бинтів, ані тампончиків не було. Так я візьму простиральце, поріжу на кусочки, випру та на лампі пропрасую, тому що прасок також не було. Як розбинтувала йому ногу, то ці бинти не викидала, а в каструльці знов їх кип’ятила, промивала та й знов прасувала.
У нас не було такого, щоб ми ввечері полягали спокійно спати. Він трошки полежав, тут вже кричить: «Паша!» Я швидку визиваю. Ось так, слава Богу, прожилося…
Коли ми одружилися, то спочатку жили у нас в селі Стара Басань, потім у Ярославці. А згодом так склалося, що треба було перейти в село Рудьківка. Ми тоді переїхали, церкву там почали строїти. Ще тоді риз церковних не було, так ми сиділи їх вишивали. Добудували церкву, розписали гарно. А в Бобровиці жив Благочинний. Він знав, що отець Борис на всі руки майстер – художник, грає на всьому. Я думаю, що таких людей, як отець Борис дуже мало: малював, грав, регентував. Бувало, хор стане 20 чоловік, він керує. Отже, Благочинний нас запросив, і так ми переїхали в Бобровицю. Шістнадцять років прожили там. Отець Борис весь час служив у храмі. А потім церкву закрили.
У Бобровиці була жіночка Тетяна. Всі казали, що вона прозорлива. Одного разу ця Тетяна прийшла в церкву в Чистий четвер перед Пасхою і принесла з собою кусок ковбаси, витягнула його і стала з жадібністю їсти. Всі люди тоді здригнулися. Отець Борис прийшов додому і каже: «Що ж це Паша буде, що Тетяна прийшла в церкву і їла ковбасу». А я кажу, що це вона так провістила, що буде на цьому місті. Потім, коли церкву зруйнували, біля того місця кафе побудували. І як вона в свій час сказала, в такі дні ковбасу їли.
А якось, коли ми ще й не думали переїжджати в Бровари, адже й хатку тут побудували, я сиділа коло неї. Вона мені каже: «Кушай цибулю». Я їй: «Я не можу, в мене серце болить». «Ні, ні, ти добра, ти хороша». Так сказала і мовчить, а потім раптом закричить: «Ой, матушки нема. Матушка поїхала в рабство». Незабаром ми переїхали.
В Бровари ми переїхали, тому що отець Борис весь час хворів. А я думала, що так воно все ж таки ближче до Києва. І лікарня, і лікарі є. Вважала, так буде краще. Тут були старенькі дідусь та бабуся. За ними ходити треба було. Усіх заспокоїти, щоб усе було добре. Щоб ніхто не ображався, не сварився. Отець Борис часто був у лікарні. Слава Богу, усе пережилося…
Реґентування отця Бориса
Отець Борис був регентом хору в Троїцькій церкві. Добре так співали. Потім там ремонт робили. Так я теж покрашу, іконочки поставлю і швиденько на хори співати. Співала, читала. Врем’я чисте, святе було. Люди були більш добріші, ніхто не думав про славу, багатство. Прийшли в церкву, помолилися: «Слава Тобі, Господи!». Теплота від усіх йшла.
Одного разу ми поїхали до отця Михайла у Козелець – він попросив, щоб отець Борис приїхав і послужив. Коли ми приїхали, то зайшли на хори й співали там. Отець Борис хором трошечки покерував, а тоді йому треба було йти служить з отцем Михайлом. А жіночки всі на колінця попадали на східчиках, руки всі поставили, щоб не пустить отця Бориса, щоб із ними співав та керував. А він каже: «Я ж не можу, адже я приїхав, щоб послужити, допомогти батюшці». Тоді вони вже його пустили.
А якось в город поїхали. Там була православна церква. Батюшка там такий хороший, привітний, каже нам: «Йдіть на хори співайте». Ми пішли на хори з отцем Борисом. Там хористи стоять такі мужчини вихолені красені і жіночки всі гарні. Отець Борис каже: «Давайте проспіваємо Херувімську Ломакіна». А вони відповідають: «В нас ноток немає, ми не знаємо». А він каже: «Ви будете дивитися мені в рот і на руки». І, коли ми проспівали Херувімську, це була така краса. Там і альти, і тенори, і баси – все точно було. Баси казали, що вони такого не бачили, щоб без нот отак заспівали. Такі таланти були у отця Бориса …
Скорботи
Ось так прожив отець Борис, Слава Богу, проболів, такий великий мученик. Саме головне, що він ніколи, ні разу не образився, не сварився. Рани відкриті – це дуже було важко. По шість, по вісім разів на рік лежав у лікарні. Все там чистять кість, чистять, а нічого не допомагає. Врешті не стало ноги – відрізали.
Він такий був терплячий. Бувало, збирається на службу, одягає протез, приходить із служби, а там воно так надушило, що навіть і не уявляю, як він це терпів. Якось я порахувала – вісімнадцять пухирів було, аж кров виступала. Я кажу йому: «Отець Борис, ти уже завтра не підеш на службу?» «Та ну, ти що, Паша, піду. Забинтуємо, замотаємо… Ось так…»
Останні п’ять років він не вставав вже з ліжка. Не знаю, як я витримала – декілька років майже не спала – боялася, щоб пролежнів не було. Дивовижно, в мене тоді нічого не боліло. Я їсточки наготовлю, все пороблю, поперу, перевертаю його…
Пам’ятаю один день, коли отець Борис лежав, вже такий слабенький був, а я підійшла і кажу: «Отець Борис, ти мене прости, може я тебе чим образила». А він так лежить догори, сльозки котяться, аж в вуха попадають: «Паша, добрішої людини за тебе нема на землі. Спасибі тобі за все».
А одного разу недогляділа я його. Я тільки так трошечки заснула. Там його костилі стояли, і він надумався вночі на вулицю вийти. Я прокинулась: «Святий Боже, де ж він є?». Вискакую на двір, а він упав і розбив голову. Господі, швидку допомогу визвали, у лікарні все поробили, забинтували, я йому на голову ще шапочку оділа, а він же весь час рукою почухати хоче. Я так боялась, що зірве, так мені прийшлось панчохи вдягнути на руки, позав’язувала їх йому, тоді він вже не торкався.
Ой, настраждалися скільки. Ну, нічого, все рівно якось так дружно прожили,
В останній день пам’ятаю, як він ввечері чаю попив, а я прийшла до Божої Матері і кажу, не думаючи: «Божа Матір, ти, напевно, отця Бориса будеш сьогодні забирати?» Дві години ночі, я стою і плачу. Так і сталося.
Коли отець Борис помер, його біля церкви поховали.
Вже після того, як він пішов від нас, і в мене проблеми почались спочатку з очами, а згодом – з тиском… Коли мені нещодавно робили операцію, поприбігали до мене діти, внуки, сидять біля мене. Ігорьочок, синок мого Володечки, сиріточка, мені каже: «Бабуся, будь ласка, не вмирай. К кому я тоді прийду?» Що я йому скажу? Хто мені поможе? І от зробили операцію, лікарі показували, що не витримаю. Три години йшла операція. Просинаюся в реанімації, і мені так добре, так легко і ніби чогось очікую. Але не знаю, чого. На що таке я чекаю? Чекаю, чекаю, чекаю. Бачу, надворі вже видніє, видніє. Я лежу і проспівала собі: «Слава Тебе, показавшему нам свет, слава в вишніх Богу»…*
*[Примітка від автора] Те, що матушка Параскева побачила далі, вона просила поки не розказувати…
Смерть сила Володі
Слава Богу за сина – за те, що Господь Бог мені тоді ще сина дав доглядати. Володечка, наш синочок, він теж болів, і я ходила до нього. Десь за два тижні до того як він пішов, я прийшла до нього, взяла ручку, листочок і пишу: «Синочок, п’ятого числа на Пасху, ходи до Нового світу…» Я пишу, а в мене руки трусяться. Тут я отямилась: «Що ж я написала?» Тоді той папірець я положила і вийшла.
На Пасху ми пішли співати до отця Сергія, що служить в храмі Георгія Побідоносця біля військової частини. І ось треба Херувимську співати. Дівчата кажуть: «Матушка, задайте тон», а я так стала і відповідаю: «Так я не знаю як співати, я розучилась». То я вже відчула, що Володечки мого не стало.
Отець Борис ще спав, а я вночі приходжу, він прокинувся і питає: «Паша, чого ти так рано встала?» А Володечка вже помер, я його вже вбрала. Я кажу: «Ти спи тихенько, мені самій треба в церкву йти, добре молитися». Він каже: «Я ще трошки посплю». «Поспи». Сама ж думаю, як же тобі казати. На дворі так поплакала, зайшла. Він питає: «Як там Володя?». А я йому: «Та, Слава Богу, добре. Володечка наш вже у Господа». Він каже: «У Господа?» «Так, і йому добре». А тоді він встав, я йому протез почала вдягати – до церкви їхати.
На пам’ятнику Володі я написала: «Пасхальная ночь. Земной путь окончен. Душа возноситься ко Всевишнему. Христос Воскресе. Любящие твои молитвенники». Альоночка, внученька, не хотіла щоб я так писала і спитала мене, чого ж я не написала «Від дітей». Я їй відповіла, нащо ж це писати, і так зрозуміло.
Ось і невістка померла, і синочок, і Борис теж, всі пішли. Осталася я. Так вже кажу: «Господи, як же мені вже хрест цей донести?». Отакі діла…
Ікони
Отець Борис дуже багато по церквах малював – ікони, храми розписував. В нього, Слава Богу, виходило.
Така велика ікона стоїть в храмі «Скоропослушниці» – «Аз есмь з вами і ніктоже на ви». Її написав отець Борис з ікони, що знаходиться в монастирі в Даньовці. Це під Черніговом, в Козелецькому районі. Багато років тому сам святитель Серафим Вирівський благословив її написання, потім вона довго зберігалась у двох матушок десь у Росії. А потім милосердний Господь так дав, що її привезли у Даньовку у монастир. Тоді він був зруйнований і потребував відновлення. Коли привезли ікону, монастир відразу почав оновлюватись, стали ходить люди, розпочалось будівництво.
Пам’ятаю, як я їздила туди до Божої Матері, коли зламала руку. Приїхала і не могла обійти цієї ікони: побуду біля неї, поплачу, відійду і знов прихожу. Одній жінці вона також припала до серця. Вона сказала мені: «Скільки привозили різних ікон Божої Матері, але ця інша. Я як впала на коліна, так би і стояла…».
Отець Борис намалював цю ікону, і вона у нас вдома стояла. Коли помер мій синочок Володечка, отець Борис каже: «Паша, куди ми цю ікону, я не знаю, куди Божа Матір благословить». Вже коли до двора Володю принесли, щоб надалі нести в церкву відспівувати, я й кажу: «Божа Матір, ти проводжай мого синочка». Я винесла цю ікону, її несли попереду… Так вона й залишилась там у церкві.
«Призри на смирення» – ще одна ікона, написана отцем Борисом, що зараз у Соборі Петра і Павла. Якось я зайшла, коли він її писав і побачила, що він плаче. Я спитала: «А ти чого ж, дорогий Борис, плачеш?», а він: «Я хочу, щоб правильно усе було». Староста храму хотів дати гроші, але отець Борис не захтів взяти жодної копійчини.
Для нашого храму отець Борис ще одну ікону написав, але через ремонт її ще не виносили – напевно, десь у коморі стоїть. На жаль, я забулася, як вона називається.
Ікону «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» отець Борис ще й в Бобровицю написав, але меншу. Спочатку хотів зробити таку ж велику, що й в храмі «Скоропослушниці», але я йому нагадала, де вона буде стояти в Бобровицькій церкві, тоді він трошки меншу зробив. Нарисував він її, подарив храмові, там кіот для неї зробили, і ми всі – ще синочок покійний був живий – з іконочкою вийшли, нас батюшка зустрічав.
Малював він вдома – дивився на ікону, що на книжечці, і малював. Книжечку про ікону «Аз есмь з вами і ніктоже на ви» я купила в монастирі в Даньовці.
Коли ще церква «Скоропослушниця» старенька була, він всю стелю розмалював. Там така Божа Матір стояла! – пр.осто васнецовська, ангели… Як заходиш – наче на небеса. А потім перебудова почалась, і ті ікони познімали. Я спитала, де ж ті ікони, а мені сказали, що в одну церкву віддали.
Ще ікона Серафима Саровського повинна бути у Троїцькій церкві.
В церкві «Скоропослушниці», там де мощі відкриті, то він все малював. У Заворичах храм розписував. Ще в Димерці він намалював велику ікону «Сходження Святого Духу». І у отця Сергія, що служить біля військового містечка, повинно бути дві ікони – кругленькі і дуже гарні. І в Ярославці…
Багато він малював… Я думаю, слава Тобі, Господи, що він все це робив.
Монастир в Даньовці
В мене багато добрих спогадів про відвідування монастиря в Даньовці. Там була матушка ігуменя хороша. Одного разу ми разом ходили в хресному ході. А я, як йшла, тихесенько співала. Вона як почула, так і сказала мені, щоб я йшла на хори співати. А я ж перший раз, не знаю куди ж мені на ті хори зайти – стою, а вона побачила мене і каже: «Ну, Ви ж які неслухняні», а я їй: «Я, матушка, навіть і не знаю, як туди зайти». Вона тоді показала мені двері, я й пішла. Ми потім частенько туди їздили. Коли йде служба, на кліросі три черниці співають так тихесенько і гарно, що забуваєш, де ти є.
Коли я приїхала додому, то розповіла, яка там благодать. Моїй доньці та хрещениці теж закортілось поїхати. Я їм кажу: «Як ви поїдете? Ви ж не знаєте, як туди добратися». Але вони зібрались і поїхали. Пізніше моя хрещениця Людочка розповіла, що, коли вони приїхали і підійшли до собору, то все виявилось зачиненим, але вони почули спів. Довго не могли зрозуміти, звідки він лине. Пішли на спів та знайшли відчинені двері. Вони там відчули таку велику благодать, помолились та й приїхали назад. Дуже раділи, що побували у монастирі.
Матушка Аліпія
Колись отець Борис служив в Києві на Деміївці. Я теж часто туди їздила. Бувало, бачу, як приходить туди бабуся, старенька така. То була матушка Аліпія. Мішечок у неї такий. Іде і щось там собі говорить. І мені дуже цікаво було за нею ходити – так приємно, так радісно. А вона навколо церкви ходить, ходить. А якщо хтось неправильно живе, вона палкою постукає: «Не можна так!». Ще отець Олексій служив у цій церкві з отцем Борисом. Якось вона передала для нього чотки. Він дуже здивувався. Згодом він став Владикою, прийняв чернецтво.
Ось так я її бачила, а потім їздила до неї на могилку.
Пам’ятаю, ми приїхали до неї на могилку, а там хлопці в плащпалатках ходять – охороняють. Ми їх запросили: «Ідемо до нас – сядемо, покушаємо». Вони погодились, прийшли, трошки покушали те, що ми поприносили. Я їх спитала: «А чого ви тут ходите?». А вони: «Ми охороняємо, щоб ніхто матушку Аліпію не забрав».
Слава Богу, що у нас на Україні в Києві є багато мощів святих.
Заключне слово
Я за все вдячна Господу. Кругом Господня рука завжди відчувалась. Важко бувало, але Господь втішав потрошку. То тут, то там. А тепер вже як буде… Будемо готуватися до вічності.
Я думаю, саме головне прожити так, щоб нікого не образити. Якщо бачиш десь нещасну людинку, милостиньку їй дай. Хто як не думає, хто як не хоче, а вічність є, і красота є. Треба, щоб світ зрозумів, що ми всі тимчасові, що нам тут так мало часу дано пробути на землі. Щоб ми не хватали, щоб ніхто не жадував. Тоді інше життя було б – один одного розуміли, не обманювали, страшних війн не було б.
А що зараз відбувається? Один одного вбивають… Як вони потім засинають ці люди, які керують цими страстьми?. Це все страшно. Сама щаслива та людина, якій не потрібно нічого лишнього. Подякувала Господові і живи собі тихенько. Все рівно все залишиться. Чи є в тебе купа грошей, чи взагалі нічого немає… Мало ми розбираємо, для чого ми створені в цьому тимчасовому житті. Наше діло молитися во славу Господа, пробачати, за все дякувати.
Слава Богу, за скорботи, за милості. Знаєте, така пісенька є: «Тяжелый путь по жизни нас ведет, закон суровый этим миром правит, лишь сильный до конца свой путь пройдет, а слабые в дороге погибают». Будемо сильними…
Записала та опрацювала Кучма Яна Вікторівна (Червень 2016)
Фильми про отця Борисе та матушку Пашу, а також їх фотографії можна подивитить у меню сайта Собору Наш храм – Упокой, Господи, їх душі – Протодиякон Борис Крамаренко
Просмотры(82)
